Опубліковано: Притвор. — 6 серпня 2009. — http://pritvor.kiev.ua/articles/etychnyj_vymir_rozkolu.html.
Церковний розкол є явищем еклезіологічним1, але водночас він має яскравий етичний, або ж моральний, вимір. Розкол чинять люди, і опиняються у ньому свідомо чи несвідомо теж люди, причому люди віруючі. Відповідно, у практичному плані, корисним є розгляд явища церковного розколу у світлі православної етики — через поняття гріха та покаяння. Це особистісний аспект, який стосується конкретної людини, що знаходиться у розколі, а не адміністративного чи еклезіологічного його виміру.
Етикою зазвичай називають систематичне осмислення проблем, пов’язаних з моральністю людини.
Фундаментом традиційної етики є авторитет (Бог, правитель) і (або) угода (раціональна чи звичаєва). У такій етиці мораль пов’язується із суспільними уявленнями про добро та зло і демонструє ступінь відповідності індивіда його суспільному обов’язку. Останній систематизується у тих чи інших «чеснотах», різних у кожній культурі. Моральність людини, відповідно, вимірюється за певною шкалою цінностей, визнаною у даному суспільстві.
У православній етиці моральність не є тільки підкорення зовнішнім правилам, приписам якоїсь зовнішньої моралі. Мораль зазвичай не розглядається як щось виключно об’єктивне. Моральність у Православ’ї — це передовсім становлення людини як особистості, вираження її істинної сутності і неповторного характеру2. Відповідно, гріх є не порушення якогось об’єктивного закону, а поразкою на шляху особистісного становлення. Православна етика ставить на перше місце онтологічне3 питання про істинність людського існування, про те, ким насправді є людина. Тоді як традиційна етика розглядає ким людина повинна бути та її відповідність цьому «повинна».
Безперечно, традиційна етика не суперечить цьому особистісному підходу, у Православ’ї теж існують імперативи й авторитети — обидва підходи доповнюють один одного. Але у наш час найчастіше забувають про особистісний, екзистенційний4 аспект моральності.
У православній етиці мораль є не стільки об’єктивним критерієм, що дозволяє оцінювати характер і поведінку, скільки практичною відповідністю особистісної свободи істинній суті людини, образу Божому у ній. Моральність має екзистенційний характер — є діяльною реалізацією повноти життя, або ж поразкою і викривленням своєї істинної природи, тобто способом у який людина ставиться до факту своєї свободи і використовує її.
Ми звикли до католицького юридичного розуміння гріха як злочину, переступу закону. У Православ’ї ж гріх і гріховний стан людини розуміється зовсім інакше — як поразка душі, її затьмареність, нездатність прозріти істинну сутність свого життя і своє призначення, внаслідок відокремлення від Бога. Гріх — це «втрата здобутків і відпадіння від того, що є належним»5, говорить один з визначних східних Отців Церкви, преподобний Максим Сповідник.
Гріх це не якісь погані вчинки, точніше, це не тільки вони. Гріхопадіння людини відбулось, коли вона відмовилась від участі в особистому спілкуванні та єдності з Богом, обмежилась автономністю і самодостатністю своєї природи6. Ця тенденція до відокремленості, до індивідуалістичного ствердження свого я, що присутня у кожній людині від народження і є її «первородним гріхом».
Як підсумовує сучасний грецький філософ і богослов Христос Яннарас, гріхом є наполягання людини на власній індивідуальності, її відпадіння від повноти існування, образом якого є життя Св. Трійці (співбуттєвість особистостей і спілкування в любові), втрата нею висоти екзистенційної істини й автентичності, нездатність досягнути мети, яка для людської особистості полягає в її екзистенційному самоподоланні, вступі до безмежної царини особистої неповторності та свободи7.
Таким чином, у Православ’ї особистість (неповторність у єдності) протиставляється індивідуальності (відокремленості й самоізоляції).
У Православ’ї богословський термін «μετάνοια», що у нас традиційно перекладається як «покаяння», буквально означає «зміна думки». Він означає зміну екзистенційної позиції людини: «покаяння є зміною способу нашого існування: людина перестає довіряти власній індивідуальності. Вона усвідомлює, що існування в якості особи, навіть найшляхетнішої, не може врятувати її від занепаду і смерті, від її пекельної екзистенційної жаги життя [...] Вість, яку Церква несе саме сучасній людині, скривдженій і приниженій „Богом-терористом“ юридичних етичних учень, полягає ось у чому: вона запевняє людину, що, насправді, Бог жадає від людини не особистих подвигів чи благодійництва, а відгуку довіри й любові з глибин нашої безодні. Чи, бодай лише, однієї миті тверезості й рішучого прориву нашої замкнутості»8.
Тобто покаяння починається з усвідомлення свого тотального гріховного стану ізоляції від Бога та інших людей, незалежно від кількості свідомо вчинених поганих вчинків. Долається ж цей стан передовсім любов’ю — активним відгуком на любов Бога та любов’ю до ближніх.
Церковний розкол — це один з варіантів відпадіння від Церкви Христової, коли від неї відділяється група вірних, часто з кліриками. Можна сперечатися, повне чи «часткове» це відпадіння, але розрив євхаристичного спілкування, у якому завжди виражається розкол (в іншому випадку це називається розділенням), свідчить саме про це.
У тому сенсі, про який говорилося вище, гріховний характер розколу очевидний. Це те ж саме вираження самоізоляції, намагання утвердитися у свої й автономності, прикриваючись благими цілями та ідеями. Гріх починається не з вираження цих ідей (прагнення до автокефалії, критика якихось церковних недоліків), а тоді, коли заради ствердження цих ідей людина чи люди йдуть на розрив з Церквою, з іншими її членами, що іноді може й не усвідомлюватись у всій повноті.
Цей гріх розколу може бути і свідомий (лідери розколу), і несвідомий (прості вірні, що необізнані достатньою мірою з православним віровченням).
Різнодумність не є гріхом, іноді вона навіть корисна: «Значно краще і корисніше, не відділяючись від спільного тіла, як членам його, виправляти один одного і самим виправлятись, ніж, передчасно засудивши свої м відлученням і тим зруйнувавши довіру, потім повелительно вимагати виправлення, як властиво володарям, а не братам»9. Ці слова св. Григорія Богослова стосуються не лише тих, хто відійшов, а й членів Церкви. До відпалих слід ставитись як до братів, не наказувати ї м і не лаяти ї х, а з любов’ю пояснювати.
Св. Григорій висловлює дуже важливу думку: необхідно залишатись у межах єдиного Тіла Христового, навіть якщо в його видимій реалізації є якісь недоліки. Слід терпляче й обережно докладати зусиль для виправлення цих недоліків (як вода точить камінь), а не грюкати дверима й жити поза цією цілісністю в ілюзії чогось кращого, правильного, безгрішного, вільного від недоліків і важкої спадщини (наприклад, радянської). Усі розколи починаються від незадоволення певними порядками у Церкві, часто справедливого незадоволення, але, зрештою, призводять відпалих до ще більших викривлень і морального занепаду (гарний приклад — численні «катакомбні церкви» в Росії).
Гріх долається через покаяння. Так і тут, гріх розколу можна здолати лише зі «зміною розуму», з усвідомлення жахливого стану ізоляції, відірваності від Тіла Христового. Церква ж єдина, вона ніяк не може складатися з двох частин, що не визнають одна одну, не складають Тіла Христового через спільну Євхаристію, оскільки це суперечить догмату про Церкву.
Краще бути простим вірним у Церкві, аніж патріархом поза Нею. Краще терпіти випробування і негаразди в Церкві, аніж жити у благополуччі та комфорті поза Нею. Не можна прикриватись гріхами інших, помилками минулого, виправдовувати себе ними, адже людина нестиме перед Богом відповідь лише за себе саму, а не за інших.
Як писав св. Климент Римський ще у І столітті стосовно негараздів у Коринфській Церкві: «Хто з вас благородний, хто добродушний, хто сповнений любові, той нехай скаже: якщо через мене заколот, розбрат і розділення, я відходжу, йду куди вам завгодно і виконаю все, що велить народ, тільки б стадо Христове було у мирі з поставленими пресвітерами. Хто так вчинить, той отримає собі велику славу в Господі, і будь-яке місце прийме його»10.
1. Еклезіологія — богословська наука про Церкву, її сутність та устрій, що ґрунтується, передовсім, на догматі про Церкву у Символі Віри.
2. Яннарас, Христос. Свобода етосу. — К.: Дух і літера, 2003. — С. 8-10
3. Онтологія — вчення про буття, розділ філософії або богослов'я.
4. Екзистенція — особистісне існування людини.
5. Цит. за: Яннарас, Христос. Свобода етосу. — К.: Дух і літера, 2003. — С. 26.
6. Там само. — С. 24.
7. Там само. — С. 26.
8. Там само. — С. 33.
9. Св. Григорій Богослов. Слово 6.
10. Св. Климент Римський. Послання до коринфян. Розд. 54.
Коментарі
Таїнства, розкол, автокефалія
Дякую за детальний коментар.
Повинен сказати, що особисто я є ревним прихильником еклезіології свт. Кипріана Карфагенського, причому її найбільш строгої інтерпретації.
Власне, на працях свт. Кипріана грунтується вся православна еклезіологія, жоден богослов (тим більше, Отці Церкви) ніколи її не заперечували. Інша справа, інтерпретації. Тут найбільш проблемним є не питання чи є спасіння поза Церквою чи немає (абсолютна більшість сходиться на тому, що немає, адже якщо є, то нащо тоді Бог створював Церкву?), а питання меж Церкви. І аби виправдати визнання таїнств у католиків, протестантів (суто політичні зазвичай) намагаються якось говорити чи то про "часткову благодать" (Флоровський і оф. позиція РПЦ), чи то про те, що "не там де Церква таїнства дійсні, а там де таїнства дійні там Церква" (Афанасьєв) і т.п. Я дотримуюсь строгого підходу, який окрім свт. Кипріана представлений грецьким рухом колівадів, свщм. Іларіоном Троїцьким і т.д. Бо усі інші, на мою думку, протирічать самі собі, виглядають абсурдно й мене зовсім не переконують.
Однак в контексті діалогу з УПЦ КП / УАПЦ, чи з дохалкідонськими Церквами або католиками, цей підхід є не надто продуктивним. Для діалогу можна обирати інші існуючі погляди, або (і це найкраще) обходити це питання стороною. Як і було з РПЦЗ, наприклад, - з моменту відновлення євхаристійного спілкування усі таїнства дійсні, а що було до того - ми знати не можемо. Звідтоді дійсні також ті таїнства, що були здійснені в розколі (хрещення наприклад), але звичайно не заднім числом, а в момент відновлення євхаристійного спілкування (за тим чином, який визначає Церква - чи то через покаяння, чи через миропомазання, чи ще якось). Такий підхід, як на мене, буде найбільш продуктивним.
Історичні прецеденти якраз можна пояснити тільки таким чином - це питання чину прийома інославних у Церкву, а не питання визнання/невизнання таїнств. Бо інакше виходить повна маячня - у монтаністів, здається, спершу нічого не визнавали і приймали через Хрещення, а років через 50 стали приймати через покаяння, хоча у самих монтаністів нічого не змінилось у вченні. А так все очевидно, Церква, оцінюючи історичні умови (спершу агресивність монтаністів, небезпеку їхнього поширення, відверті виступи щодо Церкви) приймає відповідний чин прийому - акривію (тобто строге слідування правилам свт. Кипріана), а потім, коли монтаністи ослабли і ніякої загрози не становили, або були готові до діалогу, - ікономію (використання більш м"яких правил свт. Василія Великого і т.д.). Цим же легко пояснити ставлення до РПЦЗ, до болгарського розколу, старостильників і т.д. А якщо дивитись на це як на визнання, то це що? Церква в особі Собору може якимось магічним актом робити дійсними таїнства за своїми межами, а потім через кілька років робити їх не дійсними, чи навпаки? Чи припускати, що Собори помилялись? Якщо останнє, то тоді вийде, що 90% Соборів помилялись, а це буде суперечити вченню про кафолічність і соборність Церкви. Тобто таїнство за межами Церкви - це ніби форма без змісту, яка може наповнитись змістом лише з приходом людини у Церкву (тим чи іншим чином прийому). Це не означає, безперечно, що Бог залишає людей за межами Церкви, він теж їх любить, теж дбає про них, посилає їм свої милості і утішає їх, допомагає духовно зростати, але це зовсім не те ж саме, що дійсність таїнства у Церкві.
Щодо названих вами, то Оптат наче не є Отцем Церкви, та й слова його могли бути просто риторичним ходом, спрямованим на швидше зцілення розколу. У Філарета Дроздова там явно вирвано із контексту. Богослів"я Августина має багато сумнівних моментів, які, зрештою, призвели і до розколу між Сходом і Заходом. У тому числі це і його ставлення до таїнств. Свт. Василій Великий говорить якраз про чин прийому, а не про дійсність хрещення (він там спершу посилається на свт. Кипріана, що той правий - за межами Церкви таїнства не дійсні, але інтерпретує це більш м"яко).
І я не вважаю це радикалізмом, це здорова православна позиція. Інша справа, як цю позицію виражати. Тут дійсно може бути радикалізм і повна суперечність євангельським принципам любові.
"Хто від кого відколюється"
Очевидно, що відколюється той, хто опиняється за межами єврахристійного спілкування, яке визначає єдність усієї вселенської Церкви. Тобто коли за межами євхаристійного спілкування опиняється єпархія, група єпархій, інша якась одиниця - вона опиняється в розколі. Це не питання хто винний, це просто факт. Винні можуть і залишатися у Церкві. Як, наприклад, священник може вигнати з храму якусь невинну людину, не допускати її до причастя. Формально винний священик, однак та людина все одно за межами Церкви і буде там доки не помириться з тим священиком, або не знайде іншого дійсного священника, який допустить її до причастя. А якщо вона, вважаючи що має на це право через несправедливість священика, почне удома змішувати хліб з вином і самостійно робити "євхаристію", то дійсною та не буде ніяк.
Випадок з Естонією - це призупинення євхаристійного спілкування між двома частинами Церкви, при тому що обидві ці частини зберігали євхаристійне спілкування з усіма іншими. Тобто опосередковано воно все одно було через інші автокефальні Церкви. Це звичайно погано, але це не розкол, це просто певні труднощі у взаємостосунках в межах Церкви. Називати це розколом некоректно, "розділенням" ще можна. Інша ситуація, коли виникає тотальний розкол, як, наприклад, з Римською Церквою. Тут уже кожний вирішує сам - де Церква, а де її немає. Одне зрозуміло точно, Церква або там, або там - бо бути поділеною вона не може, адже за догматом вона єдина.
Розкольник - це той, хто не хоче приступати до дійсної євхаристії в межах Церкви, або кого з тих чи інших причин до цієї євхаристії не допускають. Знову ж таки, причини можуть бути несправедливі, і якщо так, то винні будуть у Бога у свій час покарані, але факт перебування за межами Церкви залишається. У стані розколу найважливіше не відгороджуватися в позі "ви всі дураки", не ставити якісь категоричні вимоги, а шукати усі можливі і неможливі шляхи відновлення євхаристійного спілкування як найголовнішого, стукати у всі двері, ініціювати богословські діалоги, симпозіуми (але не для того, аби обплювати супротивника, як любить УПЦКП, а для того, щоб знайти щось спільне, об"єднуюче, від чого можна відштовхуватися). Якщо це робити, то рано чи пізно відкриють. Як не Москва, то Константинополь. На жаль, складається враження, що КП боїться виступати з суто богословських позицій, усі ті "історико-канонічні декларації" та більшість заяв Філарета - то просто сором, вони протирічать усьому на світі. От УАПЦ останнім часом зрозуміла, що так неправильно, і почала "мочити" МП так, як це має робитися у Православній Церкві, - у строго богословському і канонічному полі, без будь-якої агресії з демонструванням своєї відкритості і любові, готовності йти на компроміс, увагою і повагою до позиції іншого. Бо ж насправді є купа богословських і канонічних можливостей, і позиції РПЦ у цьому полі слабенькі, але КП взагалі ігнорувало усі ці можливості за весь час свого існування.
Автокефалія з розколом не сильно пов"язана. Бо в розколі неможлива ніяка автокефалія, на жаль, цього не розуміють ні в УАПЦ, ні в УПЦКП. Бо автокефалія це адмінстративний тип устрою групи єпархій у складі Вселенської Церкви. А розкол перебуває за межами Церкви, там автокефалія у принципі не можлива. Дуже прикро, що цього не розуміють. Те, що автокефалія потрібна, не означає, що заради неї треба йти на розкол. Бо, як я вже сказав, тоді ніякої автокефалії взагалі не буде. Якщо не хочеш, щоб родич мав права на твій будинок - це не причина підпалювати його. Бо тоді в тебе взагалі будинка не буде. Треба йти тими шляхами, які існують в Церкві - канонічними, богословськими. "Лупайте сю скалу" і т.д.
Мир Вам,
Мир Вам, Дмитрий! Если позволите, пара мыслей по Вашей статье. Несомненно, эту тему надо развивать именно в этом ключе - "грех" - "не грех". Согласна. И если ее так развивать, можно придти к весьма неожиданным выводам, о том, что у проблемы церковного раскола есть и другая сторона. Я бы ее назвала "юридическим упрощением понятий". Эта тенденция, как по мне, исходит из базового труда Киприана Карфагенского "О единстве Церкви", согласно которому вне Церкви нет спасения, и никто из находящихся вне Церкви независимо от причин такого отделения не может быть православнAым. Киприан и крещение вне Церкви не признавал. То есть, скажем так, он был настроен весьма радикально в этом вопросе. И на его радикальность ссылаются теперь, когда речь идет об украинском расколе.
Однако же такой подход все же не был принят Церковью за догмат. Например, по поводу донатистов говорит епископ Милевитский Оптат: «У нас и у вас одно церковное обращение (conversatio), и если спорят между собой человеческие мнения, то не спорят таинства... мы одинаково верим и запечатлены одной печатью, будучи одинаково крещены, слушаем одно Божественное Писание, одинаково молимся одному Богу, молитва Господня одинакова для нас и для вас...То общее, что есть у нас и у вас, имеется у вас потому, что вы вышли от нас». Собственно, таким размышлением руководствовалась Церковь, принимая решение о действительности крещений в расколах. А принятие из расколов клириков в сущем сане по сути говорит о том, что Церковь признвала и действенность схизматических рукоположений. Следовательно, как минимум некорректно упрощать постулаты православных канонов и на их основании по формальному признаку ставить знак равенства между "вы ушли, а мы остались" и "вы ушли не только от нас, но и от Христа". Тот же Оптат считал, что схизматики не полностью отделились от Кафолической Церкви. А полностью отделенным от Тела может быть только отсеченный член. А отсечься член может только отречением или таким искажением учения, которое разрушает сам Символ веры (троичный догмат). Схизматы, т.о. - не есть полностью отсеченный от Тела член. Аналогично рассуждал и архимандрит Филарет Дроздов: "никакую церковь верующую, яко Иисус есть Христос, не дерзну я назвать ложной". Если человек крещен правильно - он остается членом Церкви, если не отречется или впадет в несомненную ересь. О признании схизматических крещений см.1-е правило Василия Великого: "крещение раскольников, яко еще не чуждых Церкви, приимати". Бл. Августин считал все таинства вне Церкви действительными, если нет нарушения вероисповедных основ. Интересен доклад на эту тему Ливерия Воронова: http://www.ecumenism.ru/books/book01/ch23.html
То есть, мне кажется, радикализм в отношении определения места человека в Церкви или вне ее, помноженный на канонический юридизм, может являться признанием церковного поражения, неспособности иерархов проявить такую любовь, мудрость и Дух Божий, который НЕ ДОПУСТИЛ БЫ САМ РАСКОЛ. Вспомните известную историю из Марка 9:38-41 ("ибо кто не против вас, тот за вас").
Вот Вы пишете:
"Церковний розкол — це один з варіантів відпадіння від Церкви Христової, коли від неї відділяється група вірних, часто з кліриками. Можна сперечатися, повне чи «часткове» це відпадіння, але розрив євхаристичного спілкування, у якому завжди виражається розкол (в іншому випадку це називається розділенням), свідчить саме про це".
Здесь возникает несколько вопросов: 1. Кто от кого откалывается? Всегда ли тот, кто малочисленней - тот и есть раскольник? 2. Как понимать ситуацию 1995 г., когда из-за перехода части эстонских парафий под юрисдикцию Константинополя РПЦ прервала евхаристическое общение с К-лем? В прессе это тоже называется расколом. Такой раскол - допустим? 3. Кто раскольник - кто декларирует свой разрыв евхаристического общения? А если он этого делать не хочет, но другая сторона в качестве наказания прерывает с ним евхаристическое общение? Насколько соответствует духу любви Божией разрыв евхаристического общения по административным несогласиям?
Я читала Вашу статью на Богослове на тему аргументов за автокефалию. Прекрасная статья. Скажите, что греховного содержится в этих аргументах? Однако можете быть уверены, что, например, РПЦ они воспримутся как именно грех, ведущий к расколу. А вот действия клириков Сухумо-абхазской епархии - не грех.
Понимаете, какая антиномия выходит... В любом разводе виноваты обе стороны. И, наверное, если бы Авраам не отпустил Лота, история пошла бы несколько по иному пути.
Мне кажется, история украинского раскола - она особенная. И впихивать ее в какие-то фундаменталистские рамки - неверно. Если Вы приходите к выводу, что сейчас автокефалия принесет больше пользы православию в Украине, нежели каноническое единство в политизированной РПЦ, а Вам скажут, что Вы с таким мнением есть раскольник и отныне находитесь вне Церкви, даже формально будучи в ней (т.е. подменят понятия и скажет, что "автокефалия"="раскол") - что Вы возразите?
Простите, Христа ради, если Вас утомила. Пишите еще.