Дмитро Кузьменко

Спроби наукової літературної реконструкції виникли майже водночас з появою методу лінгвістичної реконструкції. Ще у 19 столітті Якоб та Вільгельм Грімм жалкували: "Зла доля не пощадила майже нічого... з поетичних пам’яток восьмого, сьомого та більш ранніх століть" [Шиппи 2003, 53]. На початку 20 століття Дж.Р.Р. Толкін писав "Як жаль втрачені сказання, аннали та давніх поетів" [Tolkien 1990, 27-28]. Август Шлейхер, що одним з перших застосував метод лінгвістичної реконструкції, спробував навіть написати невелику байку на індоєвропейській мові. На колег Шлейхера цей твір не справив особливого враження. За кілька років дослідники Вернер, Бругманн та де Соссюр спонукали Г.Гірта скласти виправлену версію цієї байки. Жодна мова не змінювалась у 1870-тих роках швидше, ніж праіндоєвропейська, — жартували лінгвісти. Проте сам метод лінгвістичної реконструкції не підлягав сумнівам. Критикувались лише результати, отримані за допомогою цього методу, особливо по відношенню до реконструкції не окремих слів, а цілих текстів.

У сучасній науці науковий метод літературної реконструкції застосовується рідко. Його використовували у спробах відтворити початкові версії поем Гомера, деяких середньовічних романів ("Трістан та Ізольда"), тих чи інших книг Біблії. Проте в усіх випадках очевидним є вкрай гіпотетичний характер цього методу, який більшістю інших дослідників критикується, або ж взагалі заперечується.

Складно також віднести цей метод до якоїсь однієї з областей філології — чи то до лінгвістики, чи то до літературознавства. Більш виправданим видається його віднесення до мовознавства, зокрема до лінгвістики тексту. Причини цього наступні:

1)                 науковий метод літературної реконструкції виник у надрах лінгвістичної реконструкції, як її різновид;

2)                 літературна реконструкція зазвичай є застосуванням методологічного апарату лінгвістичної реконструкції до певного рівня мови — тексту — з урахуванням лінгвістичних особливостей його організації і функціонування.

Безперечно, цей метод може мати місце і в суто літературознавчих дослідженнях, і в різних суміжних галузях (наприклад, у текстології).

На нашу думку, термін "літературна реконструкція" на позначення даного наукового методу є не зовсім виправданим. Окрім омонімії з творчим методом, який ми розглянемо нижче, він не зовсім чітко окреслює у своїй назві свою суть. Оскільки цей метод не є реконструкцією літератури того чи іншого періоду і регіону (як у випадку з поняттям "реконструкція культури"), а лише спробою реконструкції тих чи інших текстів. Тому більш доцільним є термін "реконструкція тексту" або "текстуальна (текстологічна) реконструкція".

Для нас у рамках даної розвідки найбільший інтерес представляє творчий метод літературної реконструкції. Ми розглядаємо його на прикладі творчості англійського письменника Джона Роналда Руела Толкіна, де це явище найповніше проявилось. Ми розуміємо його як авторський прийом, але припускаємо можливість застосування цього терміну до подібних явищ у творчості інших письменників. Необхідно лише розмежовувати літературну реконструкцію з прийомами літературної містифікації та історичної стилізації. Серед інших прикладів можна навести "Велесову книгу" (якщо розглядати її як твір початку 20 століття), хоч вона й матиме, окрім рис літературної реконструкції, яскраві риси літературної містифікації.

Головною відмінністю літературної реконструкції від реконструкції тексту є, безперечно, креативний характер першої. Під креативністю ми розуміємо індивідуальний порив творчості, тоді як творчість у широкому сенсі є соціальним поривом. У випадку Толкіна ця креативність значною мірою базувалась на наукових підходах і знаннях. Тобто, це не був просто "політ фантазії". Дж.Р.Р. Толкін відомий не лише як письменник, а й як філолог, оксфордський професор, спеціаліст у галузі давньоанглійської та середньоанглійської мов, відповідних діалектів і літератур.

Використання літературної реконструкції Толкіном зазвичай пояснюється тим, що письменника не влаштовувала відсутність у англійців власної міфології на зразок відображеної у "Старшій Едді" та суто англійського епосу, як ісландські саги чи "Пісня про Нібелунгів". Тому одним з поштовхів до створення художнього світу Середзем’я начебто було бажання відтворити таку гіпотетичну міфологію, лірику і епос.

Насправді ж коріння реконструкції лежать глибше і випливають з захоплення Толкіном історичною граматикою англійської мови та багаторічною працею у цій галузі, зокрема над етимологічним словником англійської мови. Це виробило в нього своєрідну звичку реконструкції, пошуку джерел, глибинного історичного чи міфологічного смислу мало не кожного слова [Шиппи 2003, 67-112].

Зв’язок Толкіна з попередниками (тобто зі спробами наукової реконструкції тексту Августа Шлейхера та інших) теж мав місце, він проявлявся у його ранніх нарисах міфології, котрі письменник писав давньоанглійською мовою. Міцний зв’язок літературної і лінгвістичної реконструкції дуже характерний для творчості Толкіна. Ілюстрацією є, зокрема, створені ним "ельфійські" мови, що відіграли одну з головних ролей при виникненні художнього світу Середзем’я. Ці мови не є зразком наукової лінгвістичної реконструкції, це унікальний зразок лінгвістичної творчості.

Ще однією причиною літературної реконструкції у Толкіна, як і його творчості в цілому, є сумнівна наукова цінність багатьох його здогадок, ідей та уявлень. У процесі лінгвістичної роботи, під час визначення походження слів, їх значення, йому траплялись слова, за якими він відчував наявність змісту або реалій, що були втрачені. Він намагався реконструювати ці реалії, часто пов’язані з міфологією і народною творчістю. Як сумлінний вчений, Толкін розумів художній, а не науковий характер подібної реконструкції, тому й вводив свої теорії у літературне полотно, а не писав наукові статті на цю тематику.

Саме так на світ з’явились перші вірші (про ельфів, Еленділа, ентів тощо) та була розпочата робота над циклом легенд про Середзем’я. Ці перші чернетки, прототип "Сільмарілліона", були опубліковані посмертно Крістофером Толкіном під назвою "Втрачені сказання" у перших двох томах 12-томної "Історії Середзем’я".

Згодом Толкін поширив інтерес не лише на окремі слова чи лінгвістичні конструкції, а й на тексти, у яких ці слова зустрічались. Для власного художнього світу він став використовувати окремі сюжети, мотиви і символіку з ірландських сказань, "Калевали", "Старшої Едди", "Беовульфа" та інших середньовічних пам’яток. Тобто він створював власні художні твори з матеріалу вже існуючих, що нагадує прийоми багатьох письменників-постмодерністів.

Таким чином, ми бачимо, що основою літературної реконструкції у Толкіна була лінгвістична реконструкція і мова в цілому. Так само і при аналоговому підході до наукового методу культурної реконструкції дуже часто джерелом і основою реконструкції виступає мова (оскільки вона зазвичай більш відома і досліджена, ніж ті явища культури, які збираються реконструювати, чи культура в цілому). Загалом паралелі творчої літературної реконструкції у випадку Толкіна з науковою реконструкцією культури більш, ніж очевидні. Адже англійський письменник теж намагався відтворити у своїй творчості не просто окремі тексти, а цілий культурний, навіть мультикультурний, комплекс, з усіма його особливостями і взаємозв'язками, з великою протяжністю у художньому часі та просторі.

Неможливо розглядати концепцію літературної реконструкції поза явищем постмодернізму у рамках якого вона, на нашу думку, й виникла, а також пов'язаних з ним явищ.

Ознакою постмодернізму та інтертекстуального характеру прийому є те, що за літературної реконструкції текст пишеться на основі інших текстів. Щось на зразок "переписування" у Х.Л.Борхеса, коли беруться твори більш чи менш давнього минулого, і на їхній основі твориться новий текст, що вже належить новій літературній добі. Проте "вторинна творчість" Толкіна ("співтворчість", за його власним висловом) має обернений або віддзеркалений характер. Оскільки, хоч цей текст і належить новій літературній епосі, він якоюсь мірою претендує і на належність до того періоду, до якого належать тексти-джерела. Тобто, до періоду раннього середньовіччя та доби античності з локацією у Британії та північній Європі загалом, у місцях розселень германців. Це відсилає нас до поняття "деконструкції" Жака Дерріда та до розуміння "ре-конструкції" як розбирання, особливо якщо ми аналізуємо явище з точки зору реципієнта, читача, а також до "герменевтичної реконструкції" та "герменевтичного діалогу" у філософській герменевтиці.

Художній світ Толкіна має певною мірою ігровий характер, проте у самому тексті майже відсутній елемент містифікації. Для порівняння, у "Велесовій книзі" основним завданням є містифікація, а реконструкція носить допоміжну функцію (якщо ми розглядаємо цей твір як створений у 20 столітті).

Метод реконструкції використовується у текстах Толкіна не лише по відношенню до існуючих середньовічних текстів, а й у межах самого художнього світу автора. З "Володаря Перснів" читач має можливість реконструювати "Сільмарілліон", оскільки більша частина художнього світу, його реалій, знаходиться за межами основного тексту. Толкін не хотів, щоб "Сільмарілліон" став остаточно реконструйованим текстом, основою для інших романів під якою нічого немає. Він вважав, що художній твір цікавий тільки тоді, коли за межами основного тексту залишатиметься якась інформація, простір для можливої реконструкції (це добре ілюструє казка-притча "Лист Ніґля" [Tolkien 1998]). Письменник прагнув, щоб і з "Сільмарілліону" теоретично можна було вивести прото-текст, що не ввійшов до роману. Проте автор не встиг завершити роботу над "Сільмарілліоном" за життя.

У творчості Толкіна присутні й інші ознаки постмодернізму, окрім реконструкції та інтертекстуальності, що з неї випливає. Це літературний і художній синтез, мультикультуралізм, своєрідна атмосфера постколоніалізму, атмосфера "кінця світу", потужний ігровий аспект, навіть своєрідна постмодерна іронія, хоч і незначною мірою. Можна говорити і про синтез мистецтв, саме органічний синтез постмодернізму, а не штучний синтез модернізму. Важко сприймати книги Толкіна без ілюстрацій самого Толкіна, Крістофера Толкіна і Алана Лі, музики Дональда Сванна і Говарда Шора, фільму Пітера Джексона.

Отже, ми визначаємо поняття "літературної реконструкції" наступним чином:

Літературна реконструкція — це творчий метод (прийом), котрий на основі давніх текстів, фрагментів та їхніх відлунь у більш пізніх текстах, за допомогою сучасних літературних прийомів і за впливу сучасних історичних, культурних та літературних обставин, явищ, напрямків створює текст чи його елементи, які більшою чи меншою мірою і з тією чи іншою метою вважаються гіпотетично можливими у давню (реконструйовану) епоху. Метод характеризується креативністю (індивідуальним поривом творчості), інтертекстуальністю, використанням наукового апарату, відсутністю пародійності та явної іронії, але й з наявністю розуміння гіпотетичності і навіть фантастичності реконструйованого тексту. Метод слід відрізняти від літературної містифікації та стилізації. Він найповніше реалізується у середовищі постмодернізму, а яскравим його зразком є творчість Дж.Р.Р. Толкіна.

Література

J.R.R. Tolkien Encyclopedia / Ed. M.Droit. — New York: Taylor & Francis Group, 2007. — 774 с. Tolkien, J.R.R. Leaf by Niggle // Tolkien, J.R.R. Tales from the Perilous Realm. — London: Harper Collins Publishers, 1998. — С.: 119-144. Tolkien, J.R.R. The Monsters and the Critics and Other Essays. — London: Harper Collins Publishers, 1990. — 240 с. Культурология. ХХ век: Энциклопедия в 2-х томах. — СПб.: Университетская книга; Алетейя, 1998. — 448+446 с. Руднев В.П. Словарь культуры ХХ века. — М.: Аграф, 1997. — 384 с. Хализев В.Е. Теория литературы. — М.: Высшая школа, 1999. — 400 с. Шиппи, Т. Дорога в Средьземелье / Перевод М.Каменкович. — СПб.: Лимбус Пресс, 2003. — 824 с.