Дмитро Кузьменко

Jacqueline Wilson. The Suitcase Kid, повість, 1992

Видання: Вілсон, Джаклін. Дитина-валіза / переклад Володимира Чернишенка. — Тернопіль : Навчальна книга - Богдан, 2010. — 152 с. — (Серія: Дівчатка Джаклін). — ISBN: 978-966-10-1049-8.

Анотація: Надзвичайно зворушлива історія, розказана від імені маленької дівчинки Андреа. Її батьки розлучилися, живуть на різних кінцях Лондона і мають нові родини. „То де житиме наша маленька?” – запитує дівчинку соціальна працівниця. Але Андреа не хоче розлучатися ні з мамою, ні з татом, тож їй доводиться жити по тижню то в одному, то в іншому будинку. Вона страждає, зриває злість на інших, замикається в собі. Минає час і вона знаходить вихід, вона вчиться жити по-новому і це їй вдається. Така вона, сила дитинства.

Моє враження

Мені дуже сподобалася ця дитяча повість. Розповідається про дівчинку, батьки якої розлучилися і їй треба вибрати із ким жити. Вона обирає жити по черзі в обох. Усе оповідається з точки зору героїні, дуже переконливо показаний дитячий безпосередній світогляд. Особлива драматичність досягається коли дорослий читач за цією простотою і безпосередністю бачить величезні глибинні проблеми дитини, страшні внутрішні конфлікти, спричинені розлученням батьків, які дитина не усвідомлює і не розуміє. Тобто зовні ніби все нормально, але при цьому зрозуміло що все йде не так, і поступово стає все гірше і гірше. Фактично, тільки чудо рятує дитину від остаточного нервового зриву і серйозних психологічних проблем. Однак це чудо притягнуто зовсім за вуха, через що книга не є ідеальною. Бо, з одного боку, зрозуміло, що в реальності таке практично неможливо, а якщо й можливо, то шанс цього не менший, аніж якби батьки дівчинки знову стали жити разом. І якщо так, то нащо було вигадувати ту історію, краще б письменниця зробила хепі енд за допомогою батьків. Якщо ж вона прагнула показати сувору реальність, то тоді треба було робити й реальний фінал із потраплянням дівчинки у лікарню чи, принаймні, на курс тривалої психотерапії. А для підкреслення можна було б зробити його не позитивно реальним, а негативно реальним – із летальним чи невиліковним завершенням. А так явно висмоктана із пальця розв’язка виглядає дуже неправдоподібно і сильно псує враження від книги. Хоча не можна не помітити її моралізаторський (у хорошому сенсі слова) характер – треба приймати те, що є, і намагатися бути у цих не сильно хороших обставинах щасливою.

Я б закінчив тим, що батьки помирилися і знову стали жити разом у Шовковичному котеджі. Це дійсно був би хороший хепі енд. Бо всі діти із розлучених сімей, яких я знаю, мріють саме про це. І сучасні казки мали би втілювати ці мрії, а не по-дорослому привчати їх миритися із суворою реальністю. І це не так вже й фантастично. Знаю одну родину де так і сталося, правда років через десять після розлучення. І ще кілька, де до цього мало не дійшло, але енні пасії обох (чи однієї зі сторін) титанічними зусиллями не допустили цього. Що б там не було, а кохання вічне, і коли воно таки було, то його вже ніякі закоханості і пристрасті повністю викорінити не можуть. Однак для сучасної літератури характерна повна зневіра у силі й вічності кохання.