Опубліковано: Кузьменко Д. Доки не пробудить мене голос твій : оповідання // Мантикора, № 1, 2011. — С. 366-373.
* * *
Запізнюється. Капець, як то можна? Сто ж разів товкмачив — не люблю, коли спізнюються. І все одно не приходять вчасно. Усі. Ну, крім Олени. Гаразд... Я глибоко вдихнув і спробував скорити зростаюче роздратування. Пощо так робити? А чи неочевидно, що запізнення виводить людину — мене, у всякому разі, — із себе? Тож не вийде приємної вечері і милої розмови. А Соломія ж певно не зацікавлена у зіпсуванні зустрічі. На разі мені так здавалося.
Я попростував уздовж вулиці. Сутеніє. Зирнув на годинник — уже п’ятнадцять хвилин. Хіба так можна? Чом не зателефонувати і не попередити? Це ж узагалі неподобство. Просив — запізнюватимешся, кинь смс. Невжежто так складно? Знову придушив гнів і набрав номер. «Поза зоною доступу». Клас.
Увімкнулися поодинокі вуличні ліхтарі.
«Ваш абонент знову на зв’язку». Нарешті. Та не встигаю я знайти її ім’я у списку, як звучить знайома мелодія.
— Дмитре? Це Соломія.
— Так.
Очевидно ж хто це! Утім, від її ніжного голосу роздратування потрохи стихає.
— Вибач, я вже йду... Нашу групу на екскурсію водили, телефони відібрали... Затримали... Божевільня... Вибач, мені украй незручно...
Звідколи ми познайомилися мене дивувала її мова. Зовсім не так говорила, як місцеві — ніякого тобі акценту чи діалектизмів.
— Та нічо. Коли прийдеш?
— Уже йду... Ще хвилин п’ятнадцять...
Мда... Та що удієш.
— Гаразд, чекатиму.
— Зайди там кудись, у магазин чи кав’ярню. На вулиці ж же ш холодно...
Еге ж, холодно.
— Подивлюся.
Не хочу я заходити в кафе. Вона сказала, що знає тутечки особливе місце. Шляхом недовгих логічних розмірковувань я вирішив, що то кафе, опріч якого ми мали стрітися. Виглядало воно зовсім непоказним зовні. Одначе не хотів я заходити туди без неї. То ж мався бути сюрприз чи що...
Поблукав трохи кварталом. Архітектура тут вельми цікава, старовинна. Хоч усе розвалюється вже. Та нічого, Буковель он вже розкрутили, скоро й тут усе буде в шоколаді.
Нарешті. Побачив її ще здалеку. Таки поспішає.
— Привіт, — розпашіле обличчя й усмішка, на яку неможливо сердитися. — Змерз?
— Ні, я тепло вдягнений.
— Вибач, мені так соромно...
Тепер уже я почувався незручно. Її ґречність обеззброює. Я не звик до такого. Найгірше, що не знаю настільки це щиро. Вона така загадкова, ця Соломія.
Низенька фігурка, карі очі, дві довгі охайно заплетені коси. Здогадалася, що я люблю саме таку зачіску, а чи просто випадковість? Ніжні, майже дитячі риси обличчя. Лишень очі недитячі. Не жорстокі і холодні, як у декого на перших курсах, а просто... Глибокі, чи що? Розумні? У них помітно, що вона не зовсім проста дівчинка. Хоча може це я прагну здаватися собі отаким кмітливим і спостережливим.
— Треба було зайти, — попрямувала до поміченої мною кав’ярні.
Я промовчав.
Коли ми опинилися усередині, я ледь стримав здивування. Ніколи б не подумав, що у цій дірі може бути справжнє арт-кафе. Грає джаз, а на стінах чудові експресіоністичні картини гір і портрети жінок у стилі Шіле. На додачу інтер’єр, стилізований під початок ХХ століття. Роденбаху, Вайлду й іншим декадентам припало би до душі. Ми пробилися до вільного столика крізь пасма сигаретного диму і монотонне бурмотіння нечисленних завсідників.
— Чудове місце.
— Так, так.
— Гадки не мав, що тут може бути щось подібне.
— Та що ви, що ви.
Я відкрив меню.
— Що замовлятимеш?
— Тільки чай. Недобре почуваюся. Живіт болить.
Чай, то чай. Про живіт я делікатно не став уточнювати. Сидів собі та й дивився на неї. Вражаюче ніжне обличчя.
— Скоро поїдеш?
— Та ні, у нашої групи ще тиждень практики. А як сподобається, то можу і з наступною лишитися. До речі, дозволиш пофотографувати тебе? Мені вже в печінках ті гори сидять...
— Ой... Не хочу тебе засмучувати, але ні... Я не люблю фотографуватися. Хіба сама. Для себе. Якось так.
— Ех. Як тільки цікава модель трапляється, так завжди не виходить.
Підійшов офіціант. Я все ще здивовано розглядав меню із закресленою третиною страв.
— І у вас м’ясного нічого немає?
— Ні... Падіж худоби у всіх навколишніх селах, а везти здалеку дорого.
— Падіж? — я зирнув на хлопця. — Хвороба?
— Та ні. Звір якийсь із гір перебив усю.
— Тоді чай з десертом...
Що ж, доведеться відкласти поживне харчування на пізніше. Марно сподівався, що тут краще меню, аніж в нашому гуртожитку.
— Можеш помалювати, — мовила Соломія винувато, коли офіціант пішов.
— Ніби не знаєш, який із мене рисувальник. Я — не ти. До речі, а мене не накидаєш?
Соломія знітилася.
— Не можу... Не брала фарби... А олівцем, то не те... І настрій потрібно відповідний, умови, обставини. Причини.
— Причини?
— Творчість і натхнення складні штуки. Маєш розуміти.
— Так. Як життя і смерть. Я сам іноді не знаю, що робити, коли образу моделі не бачу...
— Це чудово, — перебила мене Соломія. — Я не знаю, що казати. Чесно. Дякую.
Принесли наш чай.
— Ти про що?
— Про смерть. — Вираз здивування був промовистий і вона продовжила. — Творчість і смерть... Класне порівняння. Я не думала про це досі. Дякую. Смерть огорнена брехнею, а я люблю павутиння. Смерть розкриває істину. Навіть думка про смерть розкриває істину. А творчість і смерть... Вражає. І це приводить мене у.
Соломія нерідко завершувала речення дивно. Прийменники у неї ставали іменниками, причому з логічним наголосом на них.
Вона висипала цукор з усіх пакетиків на тарілочку. Потім взяла паличку для зубів і стала набирати нею цукор, відправляючи його до рота.
— Тебе не лякає смерть? — запитав я.
— Я боюся боятися смерть, тому я не боюся.
— Любиш парадокси?
— Швидше, просто таємниче. Смерть, безкінечність... Те, що не можу зрозуміти. Але не через нездатність. Я просто не дозволяю собі цього розуміти.
— Знаєш, ти вельми цікавий співрозмовник, — давно хотів їй це сказати. — Не розумію, чи ти така розумна, чи просто любиш гратися у слова.
— Я, скоріш за все, уже поїхала з глузду, але цього поки ніхто не зауважив, — усміхнулася Соломія.
— Це та безглуздість, яка характерна для геніальності.
— Охайний комплімент. Дякую.
Не став заперечувати. Вона вкрай розумна. Дивно, що лишень студентка місцевого художнього училища, а не філософського факультету якогось солідного університету.
— Я планую намалювати декого. З твоєї групи, — мовила Соломія після паузи.
— Кого?
— Олену. Як не заперечуватимеш.
— Чого б це? Звичайно, малюй. Ми з нею із першого курсу товаришуємо.
Взагалі-то дивно. Мені видавалося, що досі, коли я згадував про Олену, Соломія похмурніла. Не сильно вони одна з одною ладнали. Надто вже різні.
— Подбаєш, щоб вона погодилася? Боюся, що відмовить...
— Я домовлюся, не турбуйся.
* * *
У горах навіть пронизливо холодне повітря не відіймало усього задоволення. Велетенський простір дає відчуття свободи й приналежності незбагненним глибинним основам природи. Неймовірні пейзажі. Соломія показала нам це місце, а вона чудова провідниця. Навіть мене, із моєю байдужістю до фотографування неживого, захопило. Щоправда, ненадовго — за ранок я вже нафотографувався досхочу.
— Ей, ні, лівіше трохи!
На разі й енергійний та гучний голос Олени, котра у звичній манері «ґречно попрохала» мене допомогти з апаратурою, не руйнував ідилію.
— Тут буде краще! — не люблю, коли мною керують.
— Дім, будь-ласка... Спасибі-сенкс.
Відчувався спортивний інтерес — коли ж вона зірветься? Із більшістю одногрупників Олена вела себе украй агресивно. На їхньому місці я і п’яти хвилин спокійно не протримався б. Одначе зі мною вона йшла по самій межі — й ніколи ту не переходила. Лишень у мені зароджувалося обурення, вона зразу м’якшала. Раніше я не уявляв, що вона взагалі здатна такою бути. Виявляється, здатна. Хоч і не зловживає цим, на жаль.
— Гарно, — після трьох кадрів вона знову сіла за ноут і я підійшов подивитися.
— Та ну, трохи краще, ніж зовсім погано.
Олені сьогодні процес не набридав, навіть захоплював усе більше й більше. Вона ретельно готувала кожен кадр, десятки разів перевіряла, експериментувала з брекетинґом та мультиекспозицією, штучним освітленням переднього плану, нестандартною панорамною зйомкою. Зняте на цифру тут же розглядала на ноутбуці й одразу обробляла... Я не припиняв дивуватися її працелюбності — ми вийшли о сьомій ранку, а вже скоро сутеніти почне.
— Ти самокритична.
— Не тільки «само». Те, що ти знімав, то ж взагалі... Тільки без образ.
Олена продовжувала задумливо розглядати свої фото. Як завжди у таких випадках стала легенько надкушувати нігтики на пальцях і мружитися.
— Гм... — буркнув я у відповідь на її оцінку моїх робіт.
— То не фотографія. Так. Дати твою камеру в руки будь-якому підлітку — результат буде не набагато гірший.
— Не згоден. Просто я не люблю пейзажі! — можливо, сьогодні їй таки вдасться довести мене.
— О, так, гламурні фоточки дівчаток. Ясно-зрозуміло. І ти дійсно вважаєш це мистецтвом?
— Аякже. А що то по-твоєму?
— Ремесло. У кращому разі... — побачивши мій вираз Олена швидко продовжила. — Гаразд, не будемо про це. Не хочу, щоби ти образився.
— Я не ображаюся! — відверто кажучи, це було таки неправдою. Мої ранішні світлини дійсно були слабенькі та все ж чути таке неприємно. — Образився би, якби фотографія була для мене чимсь життєво-важливим. А для мене це так, розвага. От коли критикуватимеш мої короткометражки — це тобі так просто не обійдеться!
— Я навіть не оператор, тим паче не режисер, — піднялася і знову схопила камеру.
— Отожбо!
Повітря ставало все прохолоднішим. Добре, що зодягнувся від рання тепло, чого не скажеш про Олену. Та, у своїй благенькій спідничці та курточці, трималася лише за рахунок постійної метушні з обладнанням.
Вона сьогодні мило виглядала, бо не встигла зранку нафарбуватися. Тільки робота у колі близьких друзів може її настільки відволікти, що вона забуде за косметику. Без тіней очі у неї незвично ніжні і добрі, аж не віриться, що вони належать Олені. Розпатлане вітром руде волосся. Я ще не звик до цього кольору, бо ж вона перефарбовувала чуприну кожний тиждень. Струнка та жвава, хоч спорт на словах не любила. Одначе коли я бачив як вона тягає штатив з лампою та важезний генератор, то починав сумніватися у тих її словах.
— Мені взагалі-то пора в табір.
— Окей, мені тут небагато лишилося, я впораюся сама.
От самовпевнена. І як вона повертатиметься поночі сама? Тут же засвітло дві години ходу.
— Ти ж знаєш, що я не можу лишити тебе саму!
— Чому-то? — вона обернулася і пильно подивилася на мене.
— Ну...
Олена підійшла і м’яко поплескала мене по плечу.
— Та годі вже тобі, Дім, не дуйся! — знову в хід пішла душевна артилерія. — Ти ж знаєш, яка я. Максималістка. Я не хотіла тебе образити. Вибач-пробач.
— Гаразд, я зачекаю. Але тягати світло більше не буду.
— Не треба. Я хочу зробити кілька вечірніх та нічних кадрів.
— Не забувай, що сьогодні тебе ще Соломія малюватиме.
— Ех, — скривилася Олена. — Пам’ятаю...
— Чому така нехіть? Вона ж чудово малює.
— Мені вона не подобається, от і все.
— І чого? Вона ж така мила, ввічлива, добра.
— Еге ж, — пробурмотіла Олена. — У тихій заводі...
— Що?
— Так, нічого. Вона просто ідеальна! — у голосі чулося неприховане роздратування.
— Не дуйся...
Мені закортіло обняти Олену, знову відчути її напружене тіло, невичерпну енергію, що ним струменить. Я б це і зробив, якби позаду не затріщали гілки й почулося нерішуче:
— Привіт...
Я відскочив від Олени як ошпарений, а та знову нахмурилася, вітально махнула Соломії рукою і повернулася до фотографування.
— Як ти знайшла нас? — здивувався я.
— А де б ви ще могли бути? — м’яко усміхнулася Соломія. — Звідсіля жодна людина з естетичними смаками так просто не піде.
Дівчина стояла з великим етюдником через плече. Як ця тендітна фігурка взагалі не падає під такою вагою? Здавалося, її сильний вітер може підняти і віднести кудись у небесну далечінь. У вечірньому світлі вона виглядала ще ніжнішою. Ніби не від світу цього. Як же прикро, що вона не дозволяє себе сфотографувати... Це був би шедевр і без обробляння!
Соломія розуміла, що прийшла трохи невчасно і на її щоках з’явився бліденький рум’янець. Розгублено переминалася із ноги на ногу.
— Олена зараз закінчить і попозує, — спробував я розрядити становище. — Їй небагато лишилося.
— Гаразд...
Соломія заходилася знімати етюдник і я вчасно їй допоміг — вона аж заточилася під його вагою. Усередині немов каміння було.
— Ти хочеш малювати просто тут?
— Авжеж. Я чекала вас, але потім здогадалася, що ви тут застрягли. Вирішила прийти сюди. — Дівчина глянула у бік Олени, що саме знову взялася за фотоапарат. — Захід сонця знімає?
Я кивнув.
— Скажи ж, гарно?
— Так. Де саме ти будеш її малювати?
— А, байдуже. Тільки багаття треба розпалити...
— У нас є лампа, я перемкну з імпульсного на постійний, має підійти. Правда люмінесцентна тональність... А, стоп, у нас же є теплі фільтри! Буде як у студії. Генератора має стачити години на чотири.
Я став допомагати Соломії. Вона дістала стільчик і складену триногу, розклала її, закріпила полотно, потім узялася розкладати фарби.
— Я можу малювати її у процесі, не хочу заважати...
— Так, давай без крайнощів...
— Крайнощі — не така вже й погана річ, як люди кажуть, — пробурмотіла Соломія.
Я відмахнувся і обернувся до Олени.
— Закінчую-закінчую, — буркнула та, однак продовжувала ходити з камерою.
— Не ображайся, вона зараз... — мовив я до Соломії.
— Ти чо... Ображатись — то бути слабким духом і не розмірливим у думках. Я не ображаюся. Власне, вона мене зараз шалено надихає. Просто кайф.
Зі здивуванням я подивився на роздратовану одногрупницю. Без косметики та дійсно мила, однак сердитість їй не личить.
— Може все ж краще відкласти на інший раз? — спитав я.
— Ні, ні в якому разі. Коли є така можливість... Художник не має права перед своєю сутністю жертвувати творчістю. Що буде, то буде.
— Для тебе так багато значить творчість?
— Творчість — це те, що належить мені більше, ніж що інше. Більше, ніж моє тіло. Це саме життя.
Я задумався над такою дивною дефініцією. Олена тим часом із погано приховуваним невдоволенням таки примостилася на стільчику Соломії. Я узявся налаштовувати світло.
— Мої фотографії мають бути готові на завтра, — мовила одногрупниця.
— Ти ж обробила кілька десятків, невже не досить?
— Ні. Потрібне все. Завтра зранку я обіцяла їх відіслати.
Олена таки доведе мене сьогодні. Я стримувався лишень через присутність Соломії.
— Хочеш, щоби я їх обробив?
— Ні в якому разі! Ти ж знаєш, тут я довіряю лише Тані. Доведеться сьогодні не лягати спати...
— Віднести ноут у табір і віддати їй? — спитав я замогильним голосом.
— О, а це чудова ідея! Поки-доки мене малюватимуть туди можна тричі сходити. І захопи щось попоїсти, а то мій шлунок скоро почне їсти сам себе!
Я зирнув на сонце, що вже ховалося за горами.
— Чи варто? — прозвучав тихий голос Соломії поруч. — Вже майже стемніло...
— Боїшся тих казок? Люди, двадцять перше сторіччя надворі! — відрізала Олена.
— Пам’ятаєш, що нам говорив офіціант про худобу? — якось неохоче кинула мені Соломія.
— Ви теж чули ці байки? — усміхнулася Олена. — Таємничий звір за півроку повбивав усіх свійських тварин і при цьому не жер їх! Розважався типу... Ну й наївний народ. У нас в столиці й людей родинами вирізають, коли бізнесу заважають. Та ніхто при цьому не вигадує дурних легенд...
— Я схожу, без проблем.
Не мав ніякого бажання виглядати в очах Олени легкодухом. Тим паче сам запропонував. Та й чого боятися? У моєму районі вночі небезпечніше ходити, аніж тут. Я віддав свою теплу куртку Олені, позаяк вона точно задубне у непорушній позі, і попрямував до стежки.
— Чекай, Дмитре, — наздогнала мене Соломія. — Ось, візьми. Давно хотіла подарувати.
Я отримав якусь дерев’яну прикрасу. Схоже на оберіг. У Соломії подібна висіла на шиї. Непокоїться, мабуть. Візьму, щоб не образилася.
— Що це?
— Я сама зробила. Одягни. Подобається?
— Так... нічого... Гаразд, я піду...
* * *
Вернувся я вже поночі. Шлях відібрав більше трьох годин і я просто чудом не заблукав. Коли, зрештою, пробрався крізь вітролом на місце нашої фотозйомки, то побачив тільки Соломію. Вона із зосередженням легенько торкалася пензлем полотна. Стільчик, де мала позувати Олена, був порожній. Моя куртка самотньо висіла на спинці.
Я підійшов до дівчини аби спитати куди поділася одногрупниця, але завмер вражений. Картина була неймовірною. Я й уявити не міг, що за три години можна намалювати настільки правдоподібний і живий портрет. Здавалося, Олена зараз просто зійде з полотна.
— Клас... — тільки й вимовив я.
— Подобається?
— Безумовно! Це... це просто немислимо...
— Коли є натхнення, виходить гарно... — усміхнулася Соломія.
Далебі, вона просто сяяла від щастя. І я її розумів. Творчість іноді приносить неймовірне задоволення і радість. Вдосталь намилувавшись картиною, я все ж згадав про дечию відсутність.
— А де ж Олена?
— Вона кудись відійшла.
— Відійшла? Куди?
Соломія невиразно махнула ліворуч і продовжила захоплено розглядати портрет.
Я дістав телефон і набрав номер. «Поза зоною доступу». Чому? Тут же неподалік туристичний маршрут і вишка мобільного зв’язку...
Коли дівчина помітила мій стривожений вигляд, то сказала:
— Вибач... Я ще не перемкнулася.... Коли завершую роботу, то відчуваю таку легкість і пустоту... Позбавляюся усього, виливаюся... Після процесу в мене можна запускати вітер і слухати, як він гуде... Ще не прийшла до тями. Та не бійся, вона ось щойно відійшла, нікуди не подінеться.
* * *
Соломія помилилася. Олена таки поділася. Пошуки тривали кілька тижнів, але безрезультатно. Я був шокований. Соломія теж помітно переживала, мабуть, вважала себе винною. Я втішав її як міг. У тої міліції й краплі делікатності немає, тому я звільнив дівчину від розмов із ними. Сказав, що це я бачив Олену останнім.
Напередодні від’їзду Соломія уперше запросила мене до себе додому. Попри нервування, вона стала жвавішою, вже не була такою блідою і хворобливою. Нагадувала ту себе, яку я бачив минулого року. Коли вперше приїздив сюди на практику.
Мешкала вона у невеличкій хатині на околиці міста. Здавалося, що тут півроку ніхто не жив. У двох кімнатах із трьох повно пилу і павутиння, биті вікна, поламані меблі, гори мотлоху. Лиш в одній все більш-менш прибрано. А втім, усі кімнати заставлені безліччю живописних робіт, отож це, безумовно, її дім. Творчі натури бувають дивними, неодноразово у цьому пересвідчувався.
— Гіперреалізм? — запитав я.
— Ні, ти чо, я не люблю його.
— Чому? Там же прикольне ідеологічне підґрунтя — симулякри, імітування неіснуючої реальності...
— От всі ці вибрики із симулякрами я й не люблю. Краще вже сюрреалізм — терпиме, жахливе і чудове. На смак і колір, тобто.
— Однак у тебе переважно реалістичні роботи... Я б навіть сказав гіпер- чи фото-.
— Так, так. Я схиляюся до фігуративу. Це більш відкрито, головне, щоб не до кінця.
Жодна з робіт Соломії не могла зрівнятися із неймовірним портретом Олени.
— Можеш подарувати його мені? — нерішуче запитав я. — Хочеться мати її поруч... Хоч так...
Дівчина спохмурніла.
— Я... я думала відіслати його її батькам... Гадаю, там їй буде краще.
— О... так... я не подумав... Звісно, так краще...
— Забуття страшніше за смерть... Страшніше за вбивство...
Соломія пішла за чаєм.
— Це страшно... — мовив я, коли вона повернулася. — Я й не думав, що смерть і творчість можуть так жахливо поєднуватися...
Соломія задумливо подивилася на портрет Олени.
— Я говорила не про. І не про. І не про тим паче. Ми мало знайомі, а я необережна у таких випадках. Або щира.
— Що?
— У мене немає захоплення смертю у такому контексті. Аж ніяк. І не було. І не буде. Я захоплюю інше... Я теж людина. І жила, і живу тут, поруч з іншими, на Землі. Базові штуки — вони для всіх. Хоч ми не знаємо завжди напевне... Лише здогадуємося які... Щось занадто глибоко ти вже у мені. Треба обережніше відповідати на запитання.
— Про що ти?
— Я не люблю багатослів’я. Як би я не пояснювала... Так чи так мені здається, що всі рішення, думки, полеміки зводяться до одного. Усе вельми просто насправді. Алеж тільки в кінці.
Після тривалого обопільного мовчання вона докинула більш енергійним тоном:
— Планую цьогоріч вступити до котрогось із київських художніх вузів. Як вийде, зможемо бачитися частіше...
— Було б чудово.
* * *
Очікуючи на потяг, я розгомонівся на платформі з якимсь стариганом.
— Соломія? Ярославові? Бігме ти здурів, леґіне!
— Чому? Вона живе у...
— Бідну дівчинку вже півроку як схоронили! Я помагав ховати нещасну сиротину. Талановита була, мальовала як... Не насміхайсі хоч зі старого!
2011
Немає коментарів:
Дописати коментар