Не публікувалося.
* * *
На перший погляд — звичайний двоповерховий будиночок у тісно забудованому ще в дев’ятнадцятому столітті районі міста. Якщо придивитися ретельніше, то можна помітити деякі особливості. Хоч реставрації він ніби ніколи не піддавався, але зберігся у значно кращому стані за сусідні. Чистий і охайний, як і асфальтовані доріжки, як і новенькі металеві сітки-паркани, що відділяють дворик збоку нього зі стоянкою на чотири автомобілі. Де, однак, я ніколи не бачив авто. У цьому хитросплетінні дворів до нього непросто потрапити. Скільки я не намагався винайняти квартиру в одному з сусідніх будинків, мені це так і не вдалося. Хоч я вже був готовий влаштовуватися на більш серйозну роботу, аби мати змогу оплатити таку розкіш. Район старий, недалеко від центру, квартири недешеві. Однак ніби який злий (або добрий) рок відводив мене від цього місця. Я не міг оселитися тут. І тому змушений був щовечора їхати сюди з іншого кінця міста, аби пройтися цими дворовими лабіринтами й подивитися у вікно на другому поверсі.
Воно світилося. Значить, усе нормально. Я міг розвертатися і зі спокійним серцем їхати додому. Утім, це був удаваний спокій. Ілюзія, і я чудово це розумів. Я поняття не міг мати, що там відбувається. І це незнання доводило мене до божевілля. Тому я змушував свою свідомість вигадувати якесь пояснення, вигадувати певні правила, і вірити в них. Світло горить — значить, все нормально. Тобто, нормально воно бути не могло, але принаймні найстрашнішого не сталося. Хотілося вірити в це. І гратися в цю «гру», витрачаючи щовечора дві години на поїздку сюди. Однак це були найщасливіші години мого життя, останніх його місяців. Хоча ні, не найщасливіші. Це були години, коли я відчував себе живим, існуючим, коли я відчував реальність і справжність усього, що навколо. В інший час я був ніби уві сні.
Раз на тиждень я дозволяв собі підходити до самого будинку. Це теж було надумане мною правило. Гадаю, не було б ніякої різниці, навіть якби я ходив там щодня. Та я чомусь установив таке обмеження, вже забув коли і чому, а тепер боявся порушувати його. Ніби ритуал... Я так боюся переступити і водночас потребую цього страху як повітря, тому й вигадую обмеження, аби живитися страхом порушити їх.
Я проходив крізь незачинені дверцята у металевій сітці, повільно йшов вологим після дощу рівнесеньким новим асфальтом стоянки. Зупинявся і дивився на сітку, на бліді білі лінії окреслених місць для авто, дві мілкі калюжки. Потім піднімав погляд вгору й озирав сам будинок. Звідси він видавався велетенським, а над ним грізно нависало чорне нічне небо. Із цього боку будинку щоразу світилися різні вікна. Я неодноразово спостерігав за цим, згадував розташування квартир і кімнат, намагався знайти закономірності, навіть записував якийсь час, однак це було безрезультатно. Мене лякав цей хаос, тому я швидко припинив спроби і намагався про це не думати.
На стоянці, чомусь саме з цього боку будинку, мене найбільше охоплювала та неймовірна туга, тихий біль у серці. Одначе я не міг змусити себе піти звідси, бо біль робив мене живим, бо завдяки йому я розумів, що це все реальність: і цей дім, і цей двір, і все, що сталося. І це не реальність минулого, що зникне у глибинах забуття, у пітьмі колишнього. Ні, у цю мить я розумів, що воно було реальністю колись, але рівно ж є реальністю і зараз, ось у цей момент. Я з разючою ясністю усвідомлював це. Мабуть тому я не хотів приходити на цю стоянку надто часто. Одного разу я міг просто не подолати себе, і не піти звідси... А так і залишився б стояти, цілковито віддавшись смуткові...
Що цікаво, я ніколи не відчував небезпеки. Ніби це ж було так близько, мене могли помітити і це могло вилитися у будь-що... Однак страху не було. Навпаки, спокій у душі. Який дивно поєднувався із душевним же болем. І я гадаю, що бачили мене не раз, але... Можливо, я отримав дозвіл бувати ось тут. А, можливо, й інші заборони вже минули? Про останнє я боявся думати. Проходячи повз вхідні двері я страшився навіть зупинитися, не те, що підійти до них. Хоч у мене лишився магнітний ключ і я впевнений, що ніхто не змінював замок. Я боявся... сам не знаю чого. І чим більше минало часу, тим більше я боявся. Знову нашкодити, знову зробити помилку, щось не те. І водночас боявся втратити шанс. Однак перший страх був сильніший, бо, піддавшись другому у минулому, я вже зробив кілька фатальних помилок.
Сьогодні я теж зупинився на стоянці. Надворі пізня осінь, щойно пройшов дощ, але у дворику жодного жовтого листочка. Тут настільки ретельно прибирають, що іноді стає моторошно. Проте й красиво. І чому мене так притягує саме ця стоянка? Адже я зовсім не тут зустрів її вперше. І зовсім не тут зустрів її востаннє... Власне, тут я її бачив лише одного разу, кілька секунд. Ми навіть не говорили, вона тільки глянула на мене... Навіть не привіталася. І не сказав би, що той погляд чи момент були особливими. І до, і після вона не раз дивилася на мене так, що мурашки йшли по шкірі. Не раз і не два вона змушувала і невимовно радіти, і впадати у безкрайній відчай. А того разу це був короткий погляд, сповнений розгубленості — вона ніби вибачалася, хоч не було за що... І я тоді ще не знав, чому вона дивиться так. А вона вже знала усе. Тому й не стала навіть вітатися. Навіть не кивнула, якщо не хибить пам’ять. Однак й ігнорування там не було, вона ніби сказала щось своїми очима, щось важливе, суттєве. А я не зрозумів тих слів. Вона тоді швидко пройшла за сіткою, зупинилася у проході, подивилася отак на мене, і зникла за рогом будинку, де був вхід. А я просто зостався стояти на оцій стоянці. І донині, коли я тут, у мене іноді виникає відчуття, що це сталося щойно. Що це вона ось буквально кілька хвилин тому пройшла, і я ще можу її наздогнати, якщо побіжу. І я ледь стримуюся, щоб не зробити цього. А в очах стоїть її низенька постать, мокрий чорний плащ із капюшоном, накинутим на голову, рюкзак за плечима, забруднені в калюжах джинси й кеди. І її погляд.
Знову я з труднощами відірвався від думок і відчуттів, і повільно пішов далі. Пройшов крізь прохід, де вона зупинилася тоді, і рушив попід стіною будинку. Потім звернув на доріжку, що вела крізь тунель парканів двох сусідніх дворів, і віддалився від дому. На двері я навіть не глянув. Зробив дванадцять кроків, зупинився й обернувся, щоби поглянути на вікно. Кутове на другому поверсі. І завмер. Сьогодні вікно не світиться. Крижаний холод почав проникати всередину. Тремтячими руками я дістав годинник і кинув на нього погляд. Четвер, 20:40. Усе правильно... Воно має світитися. Як мінімум, до пів на десяту. Та воно не світиться — чорний моторошний квадрат, як і два сусідні — вітальня. Там ніколи не світилося, скільки пам’ятаю. Однак четверте слабко світиться, як звично. То кухня. Я не знаю, що робити... Правило зруйнувалося й мене охопила паніка. Бігти звідси без озирання — це була перша потреба. Та розумів, що втікатиму я від себе, від свого страху і відчаю, і від нього я нікуди не втечу. І коли я зупинюся, він поглине мене... Дерев’яними ногами я зробив кілька кроків до входу. Потім ще. І ще.
І ось я вже перед металевими дверима. Дістав магнітний ключ — я завжди носив його в кишені, хоч був впевнений, що ніколи ним не скористаюся. Повільно підніс його до роз’єму і сильно притиснув. Секунда мовчання, що здалася вічністю, і прозвучав неприємний високий писк. Я мало не підскочив від цього звуку, таким голосним він здався мені у мертвій тиші... Хоча яка ж тиша? Ніякої тиші не було — темрява навколо була сповнена звуків. Шум авто на бульварі неподалік, вищання шин, якась сирена і кілька далеких автосигналізацій, бряжчання посуду у вікні сусіднього будинку, голоси в іншому... Двері відхилилися, я схопив їх, прочинив, і зайшов досередини.
Я не був тут вічність. Темний моторошний під’їзд. Такий же ретельно вичищений як і двір. Мармурові сходи з важкими різьбленими дерев’яними поручнями. Тут лише дві квартири — одна на першому поверсі, інша на другому. Відступати пізно, і ніби уві сні я піднявся на другий поверх, а потім, перш ніж встиг зрозуміти що роблю (і навмисне, доки не встиг зрозуміти) натиснув на дзвінок. Тихе дзеленчання у глибині і за кілька хвилин двері відчинилися. Це їхня служниця, Єфросинія Амфимівна, у неї помітно побільшало зморшок, а обличчя сповнене суму. Вона горбиться, ніби якийсь тягар давить на неї. Я не знайшов слів, вона теж мовчить, але я бачу, що вона впізнала мене. Ми стоїмо так кілька хвилин, просто дивлячись один на одного. Зрештою, я видушив із себе:
— Надія... з нею все... гаразд?
Стара жінка ніби чекала цього питання. Вона відступила назад і відчинила двері навстіж.
— Заходь, — я ледь почув її тихий, хрипкий голос.
Від цих слів мені стало ще страшніше. Краще б вона грюкнула перед моїм носом дверима, як тоді, майже рік тому. Та я скорився і зайшов. Тут багато що змінилося. Атмосфера лишилася тією ж: повно старих речей, химерні килими на підлозі і стінах, лампи і бра з вишуканими абажурами, всюди статуетки й вази, стоси книг... Як же захоплював мене цей світ завжди, як же мріяв я потрапити сюди. Як марив стати його повноправною частиною, заслужено належати до нього... Бути тут своїм. Проте цього так ніколи й не сталося, та й не могло статися. Це був ніби інший вимір, просторово-часовий портал в інший всесвіт, де я міг побувати лиш у якості туриста, й звідки мене б миттю депортували за найменше порушення. Атмосфера збереглася, але речі були переставлені. Тепер чомусь у холі стояв великий стіл із вітальні та одна з шаф теж звідти, деяких інших меблів і речей тут не було раніше.
Служниця закрила двері і вказала на диван біля столу:
— Сідай, я зараз принесу каву.
Я сів. Хотів заперечити, але не наважився. Вона ж і так чудово знала, що я не п’ю кави, я люблю чай. Однак зараз це видавалося несуттєвою дрібницею. Її слова були сказані м’яко, і мій переляк трохи минув. Та загальна напруга не зникала. Тривожно я дивився у темний коридор, який вів до її кімнати... До того вікна, що сьогодні не світилося.
Жінка повернулася і простягла мені каву. Я мовчки відпив і знову спитав:
— Як вона? — зовсім не міг стримати тремтіння у голосі.
Служниця не відповіла одразу. Вона задумливо пила свою каву і пильно дивилася на мене. Пройшло хвилин десять, перш ніж вона промовила:
— Їй сьогодні значно гірше.
У мене ніби гора з плеч упала. Жива. Добре, що жива... Я відкинувся на спинку дивану і заплющив очі. Тепер мені хотілося заснути, щоб ця мить залишилася назавжди. Щаслива мить. Вона жива. Й увесь цей час вона була живою. І я тут... в її домі. Це було схоже на казку. Хоч і страшну казку, як страшними були останні слова жінки. Вона, тим часом, продовжила:
— Чому ти вирішив прийти саме сьогодні? — у голосі не було засудження, швидше цікавість.
Я розплющив очі і відповів:
— Вікно... Сьогодні не світилося вікно...
— Яке вікно?
— Її вікно.
Жінка мовчки дивилася на мене і я побачив у її погляді здивування. Вона нічого не сказала, а піднялася з-за столу і вийшла. Глянула на годинник, було за п’ять до дев’ятої, і зникла на кухні. Повинен сказати, що у мене не було й тіні думки піти зараз до неї у кімнату, побачити її. Я надзвичайно хотів цього, але не міг і не став би цього робити. Я розумів, що це б усе зіпсувало. Навіть якщо служниця зараз вийде і попросить мене полишити квартиру, я мовчки скорюся, навіть сперечатися не стану. Мені було достатньо того, що я почув. Я боявся знову зробити помилку, тому тепер навіть поворухнутися на дивані не наважувався. Коли годинник у холі пробив дев’яту, жінка вийшла з кухні. У руках вона тримала тацю. Там була тарілка з супом, кілька шматочків хліба й стакан із молоком. Я розумів для кого це й мене охопило дивне відчуття. Незвичне для такого місця, але таке звичне увесь останній час. Туга за недосяжним, за прекрасним світом, який у мене відібрали, точніше, який я сам у себе відібрав.
Служниця подивилася на мене і промовила:
— Можеш відвідати її. О дев’ятій вона вечеряє. Якщо тільки сьогодні вона їстиме щось.
Я піднявся і пішов за жінкою. Однак мало не налетів на неї, коли вона зупинилася біля дверей вітальні. На мій запитальний погляд вона сказала:
— Надія хотіла лежати тут, а не в своїй кімнаті. У її кімнаті тепер спальня батьків, але сьогодні їх немає, від’їхали у справах. Тому там і не світиться. Надія ж ніколи не запалювала світло. Хоч вночі вона майже ніколи не спить.
Мені стало моторошно від цих слів. Вітальня — це кімната, де ми з нею бачилися. А в її кімнаті я так ні разу й не був...
Жінка відкрила двері й ми зайшли. Поступово очі звикли до темряви. Сутінь не була цілковитою, бо з обох вікон втрапляло достатньо міського світла ліхтарів та будинків. Судячи з обрисів, тут теж усе заставлено різними речами, навіть більше, ніж будь-де. Відчувався гармидер, що так незвично у цьому охайному домі. Біля вікна розташувалося велике ліжко, застелене білим. І там лежала вона. Жінка підійшла і поставила піднос на табуретку. Вона нахилилася над фігуркою, що там угадувалася і щось прошепотіла, а потім погладила по ній. Повернулася до мене і проказала:
— Я залишу вас. Можете поговорити, але не стомлюй її.
І вийшла з кімнати. Я наблизився до ліжка, а потім сів просто на підлогу біля узголів’я. Вона дивилася на мене. Великі темні очі на блідому обличчі. Я торкнувся її руки. Я не знав, що говорити. У мене не було слів. Я зрозумів навіщо кава. Вона допомогла не заснути до ранку.
2009
Немає коментарів:
Дописати коментар