Дмитро Кузьменко

 

Період характеризується продовженням нерівномірності світового літературного процесу і водночас поглибленням міжлітературних зв'язків, особливо між Заходом і Сходом.

 

Зазвичай до цього періоду не зараховують передмодерністські течії, що виникали у Західній Європі ще з 1870-х років (символізм), хоч хронологічно вони відносяться до нього.

 

 

Період позначений продовженням різноманітних революційних рухів. Завершувались європейські буржуазні революції, назріла революційна ситуація в Росії наприкінці 1850-х років, відбулась громадянська війна в США, національне повстання в Індії, тайпінське повстання в Китаї та багато інших антимонархічних та антиколоніальних виступів.

 

У Західній Європі період буржуазних революцій закінчився на початку 1870-х років, але у Центральній та Східній Європі питання буржуазних та національних перетворень продовжували залишатись актуальними. На Сході спроби якихось реформ завершувались нічим, окрім Японії. Наприкінці періоду починають формуватись нові імперії (США, Німеччина, Японія), які вступають у боротьбу зі старими.

 

Розвиток транспорту зближує колись дуже віддалені частини земної кулі. Зближенню сприяє також активний розвиток світової торгівлі.

 

 

 

У цей період було зроблено багато відкриттів, що спричинили свій вплив і на літературу. На зміну "доби пару" прийшла "доба електрики". Відбулось багато відкриттів у галузі природничих наук (Дарвін, Менделєєв, Пастер, Едісон, Кох) на хвилі яких виникли настрої надії швидкого розкриття наукою усіх таємниць природи.

 

 

Перемога буржуазії потягла за собою суттєві світоглядні зміни. Настала своєрідна духовна криза у середовищі інтелігенції. Зникають пафосні та романтичні настрої, на зміну ним приходить прозаїзація життя, перемога власницьких інтересів. Письменникам і мислителям ця ситуація часто сприймалась як тупикова, остаточна, немов кінець історії, тоді як на попередніх етапах навпаки гостро відчувалась історична динаміка. Виникає відчуття суспільства як неосяжної і незалежної від людини системи, що живе за складними внутрішніми економічними та політичними законами.

 

 

 

У західноєвропейській культурі у цей час виключну роль завоював позитивізм. Він спирався на наукове знання, досягнення науки і техніки, у боротьбі проти решток феодалізму та клерикалізму. З іншого боку позитивізм як філософський напрям ставив за мету емпірично точний опис явищ і відмовлявся від розкриття суттєвих закономірностей дійсності. У позитивізмі можна виявити цікаву суміш грубого матеріалізму та ідеалізму.

 

У різних країнах позитивізм носив різний характер. У Франції він позиціонувався як суто науковий підхід, що стоїть поза будь-якими суспільними і політичними тенденціями. Водночас, у Скандинавії і Польщі ним намагались обґрунтувати соціальні реформи.

 

 

Наприкінці століття історичні реалії і розвиток культури у Західній Європі спричинили появи кризових настроїв "кінця віку", явище декадансу тощо. Ці течі пов'язані з активним розвитком ідеалістичної філософії (Ніцше, Бергсон, Шопегауер). У літературі ці течії настільки сильно відрізнялись від пануючого тоді реалізму, що їх прийнято виділяти в окремий період — літературу межі 19 та 20 століть.

 

 

У багатьох країнах Сходу ідейною основною літератури і суспільного життя в цілому стали нові течії ісламу. Релігія там стала основною цінністю, яка протиставлялась Заходу й допомагала утверджувати самобутність національних літератур.

 

 

 

Для розвинених літератур Сходу характерні більш чи менш виражені просвітницькі тенденції, що набули тут ряд специфічних особливостей, відмінних від західного Просвітництва. Одним з основних стимулів східної просвіти було усвідомлення необхідності протистояти Європі, що нерідко поєднувалось з антиколоніальними тенденціями. У той же час східні просвітителі намагались вивести свої країни з відсталості, внести в життя останні досягнення європейської науки і техніки. Антифеодальна і, тим більше, антиклерикальна гострота європейського Просвітництва на Сході переважно стиралась, а в пропаганді просвітництва брали активну участь і традиціоналістські кола. Це породжувало такі парадоксальні з європейської точки зору явища, як "королівське просвітництво" в Сіамі, просвітницька діяльність еміра Афганістану тощо. Східна просвіта поєднувалось з релігійним реформаторством, що набирало силу у багатьох країнах. Модернізований іслам розглядався як опора просвітництва у боротьбі проти духовної експансії Заходу.

 

 

Не зважаючи на значну нерівномірність літературного розвитку та велику багатоманітність художніх напрямків, для цього періоду можна виділити домінанту літературного процесу — це інтенсивний розвиток реалізму, котрий по різному проявляється у різному історико-культурному оточенні, але має певні спільні риси.

 

У цей час формулюються естетичні принципи реалізму як методу і з'являється сам термін "реалізм". Становлення теорії реалізму проходить тепер у ще більш різкій, ніж у першій половині століття, полеміці з романтизмом. Західноєвропейський романтизм розглядуваного періоду (Г.Флобер, Г. де Мопассан, Т.Гарді) продовжує те глибоке вивчення суспільства, яке розпочали Стендаль, О. де Бальзак, Ч. Діккенс. Зберігається також певний антибуржуазний пафос письменників-реалістів.

 

У західному реалізмі другої половини століття блискуче продемонстровані усі форми залежності людини від обставин. Це питання розглянуте і в соціальному, і в економічному, і в фізіологічному плані. Можна говорити про вплив досягнень соціальних та природничих наук. Одночасно вплив філософії позитивізму дещо обмежує можливості різнобічного бачення дійсності. Європейські письменники-реалісти цього періоду не змогли показати людину як активну у духовному та інтелектуальному плані особистість.

 

У більшості західних реалістів цього періоду позитивне начало втілено у вигляді приниженої краси, розтоптаної доброчесності. Така концепція людини диктувалась недовірою до людської активності та песимістичними уявленнями про її результати. У творчості окремих реалістів (як і, згодом, натуралістів) проявляється естетизація огидного, хворобливого. Проблема естетизму, що тісно вплітається в реалістичну концепцію мистецтва й породжена переважно відразою до прозаїчного та бездуховного суспільства, також надзвичайно важлива для ряду реалістів даного етапу. З цим пов'язаний певною мірою той особливий акцент на проблемі стилю, який був характерний для багатьох письменників (Г. Флобер, брати Гонкури).

 

У західноєвропейському реалізмі розширяється сфера художнього, у неї включається життя демократичних прошарків суспільства і багато явищ дійсності, що в минулому вважались "низькими". Реалізм значно збагачується тонким аналізом невловимих переливів внутрішнього світу людини, а також його фізичної природи. До новаторських відкриттів відноситься специфіка зображення предметно-чуттєвого світу, виключне вміння втілювати "індивідуальність" кожного предмету, атмосферу навколо персонажів, обстановку, видимі ознаки поведінки героїв. У літературі були здійснені відкриття, схожі до тих, котрими збагатили живопис імпресіоністи.

 

Ці зміни відобразились передовсім у поетиці провідного в реалізму того часу жанру — роману (наприклад, зміна фабули роману, побудова його як "історії життя", що втілювало його саморух, не піддавалось впорядкуванню). Реалістам другої половини 19 століття життєподібність у сенсі буденності характерна у значно більшій мірі, ніж письменникам першої половини століття. Менш характерними стають загострення образу, гротеск, перебільшення.

 

Реалізм у Росії дещо відрізнявся від західноєвропейського. У цей період російська література стає однією з найбільш розвинених у світі, що в наступні періоди частково втрачається. У Росії формується тип письменника-громадянина, який бере активну участь у різних соціально-політичних перипетіях, а часто і в революційній боротьбі (Герцен, Чернишевський), чиї твори включаються в широкі суспільні дискусії (Тургенєв, Гончаров, Островський, Толстой, Достоєвський). Для російського реалізму характерна масштабність проблематики, прагнення осягти характер всесвітньо-історичного розвитку. Російський роман досягає високого рівня майстерності у розкритті нечітких, ледь усвідомлених душевних порухів (внутрішній монолог Толстого). Виникає складний поліфонічний роман (Достоєвський), що передбачить розвиток ідей діалогізму у 20 столітті. На передній план творів виходить духовна боротьба особистостей, якій надається одночасно всесвітньо-історичного сенсу. Герой несе повну моральну відповідальність за свої вчинки, що рідко бувало у західноєвропейському реалізмі. Також персонажі не органічно вписуються у дійсність, а перебувають у активній конфронтації з нею. Значення російської літератури цього періоду підтверджується її великим успіхом на Заході, конкретними фактами впливу на західні та східні літератури.

 

Розвивається реалізм і в інших країнах Південно-Східної Європи. Тут не було таких значних досягнень, як в російській літературі, але існували помітні постаті (І. Франко, І. Чавчавадзе, А.Церетелі, М.Налбандян, М.Ахундов).

 

 

У натуралізмі були гіпертрофовані окремі сторони творчості західноєвропейських письменників-реалістів тієї доби. Натуралізм декларував вірність реальності, наукову об'єктивність, виходячи з принципів опису, класифікації явищ, прийнятих у позитивізмі, що був його філософською базою. Напрямок відходить від типізації, відбору, що значно ускладнює для нього здатність проникати у сутність зображуваного й художньо осмислювати значні закономірності дійсності.

 

У творчості натуралістів принцип детермінованості особистості носить переважно фізіологічний характер: нездоланний вплив соціального середовища ускладнюється таким же нездоланним впливом спадковості. Детальне зображення огидного і патологічного іноді перетворюється на самоціль, як і ставка на факти.

 

Самі натуралісти вважали себе продовжувачами реалістичної традиції, але, як вважають окремі літературознавці, "правовірний" натуралізм, по суті, пориває з реалізмом. Творчість основоположника та теоретика натуралізму Е. Золя, як і ряду інших крупних письменників, що вважали себе натуралістами, часто не вміщується у жорсткі рамки натуралістичних теорій.

 

Значення натуралістичних напрямків, що отримали широке поширення в Європі та за її межами, у різних національних літературах було неоднаковим. Найбільш чітко традиційні риси натуралізму проявились у Франції. Німецький натуралізм зіграв свою роль у подоланні занепаду та провінціалізму, що проявились у німецькій літературі другої половини століття. Творчість Г. Гауптмана важко обмежити рамками натуралізму. В Англії роль натуралізму була невеликою. Розвиток натуралізму у США відноситься до більш пізнього періоду. У процесі його розвитку у натуралізмі перемогли епігонські тенденції, доктрина здолала живий розвиток. Новий підйом реалізму в західноєвропейських літературах на межі століть тісно пов'язаний з активною боротьбою проти натуралізму.

 

 

Хоч у цей період визначальним є художньо-зображальна система реалізму, але не переривається становлення і розвиток літератури романтизму. Останній найінтенсивніше розвивається у країнах, для яких було характерне більш пізнє формування реалізму. Чітко розмежувати ці два напрями неможливо, бо хронологічно вони співіснували.

 

У західноєвропейських літературах романтизм відіграє у цей період важливу роль у загальній зміні напрямків: творам романтиків нерідко властива відверта тенденційність, активний гуманізм та натхненність ідеалом, нехарактерні для реалізму цією доби. Романтиків вирізняє більша тяга до масштабних питань долі людства, зокрема постановка проблеми народу (В. Гюго). До романтизму звертаються письменники, котрі безпосередньо виражають ідеї національно-визвольної боротьби (аболіціоністська література США, італійське Рісорджименто, окремі письменники Центральної та Південно-Східної Європи).

 

Романтичний метод зазнає у цей період більшої чи меншої трансформації у залежності від ступеня розвитку реалізму і загалом від ситуації у кожній літературі. Так, у романах В. Гюго можна знайти вплив реалізму і в зображенні середовища, і у широкій епічності.

 

 

Реалістичні і романтичні тенденції досить тісно сплітаються у німецькій та австрійській літературі.

 

Своєрідне співвідношення реалізму та романтизму у літературах країн, розвиток яких у минулому був через ті чи інші історичні причини затриманий, а тепер стає більш інтенсивний. Для них характерний прискорений процес розвитку художньої свідомості, якому, особливо у цей період, більше властива синхронність та взаємопроникність літературних напрямків, аніж їхня послідовність.

 

У Європі подібний тип становлення реалізму проявляється в італійській, іспанський, нідерландській, бельгійській, частково у скандинавських літературах та в регіоні Центральної і Південно-Східної Європи. Елементи цього ж типу розвитку можна віднайти у літературах Латинської Америки, в деяких національних літературах Російської імперії та в ряді східних літератур. Своєрідна видозміна цих тенденцій наявна і в літературі США, де романтичне начало присутнє навіть у творах Марка Твена.

 

У літературах такого типу з'являються значні митці, що внесли оригінальний та значний вклад у світовий літературний процес. Виключно оригінальна видозміна романтичної традиції у поєднанні з сильним реалістичним та фольклорним началом робить В. Вітмена одним з основоположників новітньої поезії.

 

У прозі таких літератур характерний інтерес до минулого, проявляється строкатий народний епос, забарвлений в романтичні тони (Гальдос, де Костер) або особливий вид історичного роману, пов'язаного з національно-визвольною боротьбою (Сенкевич, Ірасек, Шеноа, Вазов, латиноамериканські історичні романи). Романтичні тенденції нерідко сильні і в романі про сучасність (чилієць Блест Ган). В окремих літературах подібного типу розвиток роману ближчий до російського, ніж до західноєвропейського (польська, норвезька). Натуралізм тут, як правило, сприймається менш інтенсивно.

 

Часто той соціальний та художній зміст, котрий в інших літературах міститься у цей період переважно у прозі, тут знаходиться передовсім у поезії. У поемах та циклах віршів нерідко розкриваються суттєві конфлікти сучасної дійсності та ставляться масштабні соціально-історичні проблеми. У більшості подібних творів відсутній або відступає на задній план романтичний герой, поети відходять від романтичної образності і мають реалістичне бачення світу.

 

У той же час у поезії продовжуються традиції романтизму з його пафосом високого ідеалу, національно-визвольними ідеями та прагненням до осягнення національних доль. Ці риси характерні для поезії Я. Неруди, С. Чеха, Я. Вхлицького, К. Норвіда, І. Вазова, Я. Араня, М. Емінеску.

 

Окремі літератури Сходу, що вирізняються у цей період великою нерівномірністю розвитку, також характеризуються явищами художнього симбіозу. Так, у ряді східних літератур просвітницька художня свідомість тісно переплітається з художньою свідомістю романтизму. Становлення реалізму (Японія) протікає також у формах вищезгаданого типу.

 

 

Досить складний комплекс являють собою нові нереалістичні течії кінця століття, точніше його останньої третини. Сукупність цих напрямків часто називають передмодернізмом.

 

Слід мати на увазі, що грані між цими напрямками нерідко були умовними. У цих напрямках найчастіше проявлялась реакція на натуралізм і позитивізм. Водночас у них знаходилась не тільки полеміка з позитивізмом, а й зв'язок з ним: песимістична картина світу, сповненого бруду, бідності, страждань, зокрема картина великого міста часто була близька до створеного натуралістами. Були і зворотні впливи — пристрасть Е. Золя до символів. Суттєвим також був вплив романтизму на багато напрямків такого типу. Водночас це інша художня система. У ній відсутні титанічні образи й пристрасті. Романтична особистість — місце зосередження духовних багатств і самі високі ідеали піддаються скептичному перегляду, причому всепронизуючий скепсис проникає і в саме уявлення про цінності. Творчість поетів, пов'язаний з цими напрямками, забарвлена в тони безнадійного песимізму або холодного естетизму (парнасці). Декаданс, який відбитий у творах цих письменників, не є художнім напрямком, це своєрідне світовідчуття, що об'єднує представників різних течій.

 

Відчуття неблагополуччя світу, трагедійності буття пронизує творчість багатьох з цих митців, що здійснили значні естетичні відкриття. В окремих представників цих течій художня практика нерідко виявлялась у протиріччі з декадентськими естетичними теоріями. Вони почали ту видозміну вірша, котра продовжилась у 20 столітті, звільняли поезію від багатьох застарілих тенденцій, що обмежували вірш і сходили до традицій раціоналістичної риторики. Ключові особистості цієї літератури — французькі поети Ш.Бодлер, П.Верлен, А.Рембо.

 

Хоч хронологічно ці течії (принаймні, у французькій літературі) відносяться до літератури другої половини 19 століття, але зазвичай у літературознавстві їх прийнято зараховувати до окремого періоду історії літератури — межі 19 і 20 століття, що історично завершується Першою світовою війною, й знаменує новий етап розвитку світової літератури.

 

 

 

Як і в попередній період літературна карта світу дуже різноманітна. Різко проявляється нерівномірність розвитку, пов'язана з прискоренням літературного процесу. Лише наприкінці періоду можна говорити про тенденцію до більшої синхронізації літератур, що явно виявиться лише в наступному столітті.

 

Одним з проявів нерівномірності літературного розвитку стало висування на передній план літератур, які в минулому не здійснювали визначального впливу на хід світового літературного процесу. Це передовсім відноситься до російської літератури, яка досягла у цей період свого найвищого розквіту і почала відігравати суттєву роль у світовому літературному процесі. Суттєвий ривок зробила і норвезька література.

 

Особливо активно література розвивалась у Західній Європі (Франція) та Америці (США). У низці східних літератур також спостерігається прискорення літературного процесу у порівнянні з попереднім періодом (японська, бенгальська, турецька літератури). Однак у більшості азіатських та північноафриканських літератур перехід до нового типу літератури відбувався поступово і протягом тривалого часу.

 

На Сході відхід від середньовічного типу літератури проявлявся у перебудові жанрової системи, змінювалась ієрархія традиційних жанрів, зароджувались нові для тієї чи іншої національної літератури (зокрема, сучасні драми і романи, окремі поетичні жанри на Ближньому Сході). Для цього процесу характерні непослідовність, повернення до минулого, відступлення від здобутків, співіснування у системі жанрів різностадіальних явищ. У цілому прозові жанри витісняють поетичні, окрім Китаю, де поезія модернізується і займає провідні позиції.

 

Тривають оновлення та демократизація мови літератури, що проявляються передовсім у її спрощенні та осучасненні, більш чи менш інтенсивному внесенню у літературу елементів діалекту. Велику роль у цьому відіграє публіцистика, вплив якої був великий у більшості східних країн.

 

 

Однією з найважливіших особливостей цього періоду були інтенсивні та широкі літературні зв'язки та їхній якісно новий характер. Ці зв'язки були фактом не лише світового літературного процесу, а й кожної конкретної національної літератури.

 

Вперше у світові міжлітературні зв'язки був втягнутий Схід. При цьому тут йшло посилення не стільки внутрішніх регіональних зв'язків, як міжрегіональних. Східні літератури активно сприймають європейський досвід, зростає кількість перекладів та різноманітних адаптацій. Схід шукає на Заході зразки для наслідування, для стимулювання власного літературного розвитку, що нерідко призводить до еклектизму, змішування елементів різних методів. Вплив Заходу проявляється і в критичній та теоретико-літературній думці Сходу.

 

 

Більшість літератур у цей час характеризуються двома взаємопов'язаними тенденціями: виявленням національного обличчя й поглибленням самобутності літератури та процесом її включення в систему міжлітературних зв'язків. Зокрема, ідея національної своєрідності в країнах Латинської Америки, що включала утвердження політичного та культурного самовизначення колишніх колоній, поєднується з "європеїзмом", прагненням включити латиноамериканські літератури у світовий літературний процес. Такі ж тенденції були присутні у країнах Центральної та Південно-Східної Європи. У країнах Африки та Сходу прагнення використовувати досягнення європейської науки і техніки поєднується з тенденціями протиставити європейській технічній цивілізації східну духовність.

 

На відміну від попереднього періоду, більша увага приділяється саме включенню у світовий літературний процес. Національне самовизначення більшості значних літератур вже завершилось.

 

 

У другій половині 19 століття продовжується боротьба за створення національних літератур на рідній мові (фінська, ісландська, багато східних літератур). Посилення в західноєвропейських країнах тенденції до державної єдності та централізації, нівелювання традиційних регіональних звичаїв і особливостей, викликають у ряді літератур регіональні течії (Німеччина, США). Також у деяких країнах активно розвиваються різномовні літератури. Це відноситься не лише до Австро-Угорщини, де існували мало чим пов'язані національні літератури, а й до таких країн як Франція (правансальська література), Швейцарія, Іспанія, Канада.

 

 

Як і в попередній період західноєвропейські літератури об'єднує схожість літературного процесу, хоча й присутня значна нерівномірність. У літературах Центральної та Південно-Східної Європи також проявляються схожі риси, породжені близькістю історичного розвитку цих країн, важливою роллю національно-визвольного руху. У літературі США з одного боку з'являється багато рис, що зближують її з літературами Західної Європи, а з іншого — формується її самобутність, спостерігається певна спорідненість з літературами Канади й Австралії. Літератури Латинської Америки об'єднує спільність проблематики, своєрідність традицій та історичної ситуації, подолання наслідків колоніального періоду.

 

Особливою зоною є літератури країн Сходу та Африки. Нерівномірність економічного та соціально-політичного розвитку обумовила значну різницю і в рівні, і в темпах розвитку східних та африканських літератур. За стадіально-типологічним принципом вони можуть бути поділені на три групи:

 

1) літератури середньовічного типу, що продовжують поступальний рух у рамках старої системи (наприклад, бірманська, тайська, ефіопська та літератури африканських країн на південь від Сахари);

 

2) літератури, у котрих чітко визначились ознаки нової літературної системи і почався процес переходу від середньовічних до нових методів творчості (багато літератур Ближнього, Середнього Сходу та інших регіонів);

 

3) літератури, що найбільше просунулися на шляху освоєння нових художніх методів, зокрема реалізму (наприклад, японська і турецька).

 

 

 

 

Чарлз Діккенс (Charles Dickens) 1812 - 1870

 Посмертні записки Піквікського клубу (The Posthumous Papers of the Pickwick Club)

 Пригоди Олівера Твіста (The Adventures of Oliver Twist)

 Домбі та син (Dealing with the Firm of Dombey and Son)

 Девід Коперфілд (The Personal History of David Copperfield)

 Холодний дім (Bleak House)

 Тяжкі часи (Hard Times)

 Великі сподівання (Great Expextations)

Томас Майн Рид (Thomas Mayne Reid) 1818 - 1883

 Білий вождь. Північноамериканська легенда (The White Chief: A legend of Northern Mexico)

 Квартеронка, або Пригоди на Дальньому Заході (The Quadroon; or, A Lover's Adventures in Louisiana)

 Оцеола, вождь семінолів. Повість про країну квітів (Oceola the Seminole)

 Вершник без голови (The Headless Horseman: a Strange Tale of Texas)

Джордж Еліот (George Eliot) 1818 - 1880

 Мідлмарч (Middlemarch)

Вілкі Коллінз (Willde Coffins) 1824 - 1889

 Жінка у білому (The Woman in White)

 Місячний камінь (The Moonstone)

Льюїс Керролл (Lewis Carroll) 1832 - 1898

 Аліса в Країні Чудес (Alice's Adventures in Wonderland)

 Аліса в Задзеркаллі (Through the Lookin-Glass and What Alice Found There)

Томас Гарді (Thomas Hardy) 1840 - 1928

 Тесс із роду д'Ербервіллів (Tess of the d'Urbervilles. A Pure Woman Faithfully Presented)

Роберт Льюїс Балфур Стівенсон (Robert Louis Balfour Stevenson) 1850 - 1894

 Острів скарбів (Treasure Island)

 Чорна стріла (The Black Arrow)

 

Шарль Де Костер (Charles de Coster) 1827 - 1879

 Легенда про Уленшпігеля

 

Єнс Петер Якобсен (Jens Peter Jacobsen) 1847 - 1885

 Нільс Люне (Niels Lyhne)

 

 

Алессандро Мандзоні (Alessandro Manzoni) 1785 - 1873

 Заручені (I promessi sposi: Storia milanese del secolo XVII scoperta е rifatta dal suo editore)

 

 

Герхарт Гауптман (Gerhart Hauptmann) 1862 - 1946

 Перед сходом сонця (Vor Sonnenaufgang)

 Ткачі (Die Weber)

 Затонулий дзвін (Die versunkene Glocke)

 

 

Генрік Ібсен (Henrik Ibsen) 1828 - 1906

 Бранд (Brand)

 Пер Гюнт (Peer Gynt)

 Ляльковий дім (Et duldcehjem)

 Привиди (Gengangere)

 Дика качка (Vildanden)

 

 

Віктор Гюго (Victor Hugo) 1802 — 1885

 Ернані (Hernani)

 Собор Паризької Богоматері (Notre-Dame de Paris)

 Знедолені (Les miserables)

 Дев'яносто третій рік (Quatrevingt-treize)

Олександр Дюма (Alexandre Dumas) 1802 - 1870

 Три мушкетери (Les trois mousquetaires)

 Двадцять років потому (Vingt ans apres)

 Граф Монте-Крісто (Le comte de Monte-Cristo)

 Королева Марго (La reine Margot)

 Віконт де Бражелон, або Десять лет потому (Le viconte de Bragelonne, ou Dix ans apres)

Проспер Меріме (Prosper Merimee) 1803 - 1870

 Хроніка царювання Карла IX (Chronique du renge de Charles IX)

 Кармен (Carmen)

Жорж Санд (Georges Sande) 1804 - 1876

 Індіана (Indiana)

 Консуело (Consuelo)

 Opac (Horace)

Теофіль Готьє (Theophile Gauthier) 1811 - 1872

 Капітан Фракас (Le Capitaine Fracasse)

Гюстав Флобер (Gustave Flaubert) 1821 - 1880

 Пані Боварі (Madame Bovary. Meurs de province)

 Саламбо (Salambo)

 Виховання почуттів (L'education sentimentale)

Едмон і Жуль де Гонкур (Edmond et Jules de Goncourt) 1822 — 1896; 1830—1870

 Жерміні Ласерте (Germinie Lacerteux)

Жуль Верн (Jules Verne) 1828 - 1905

 Діти капітана Гранта (Les enfants du capitaine Grant)

 Таємничий острів (L'ile mysterieuse)

 П'ятнадцятирічний капітан (Un capitaine de quinze ans)

Емиль Золя (Emile Zola) 1840 - 1902

 Черево Парижу (Le ventre de Paris)

 Нана (Nana)

 Жерміналь (Germinal)

 Творчість (L'oeuvre)

Альфонс Доде (Alphonse Daudet) 1840 - 1897

 Незвичайні пригоди Тартарена з Тараскона (Aventures prodigieuses de Tartarin de Tarascon)

Гі де Мопассан (Guy de Maupassant) 1850 - 1893

 Життя (Une Vie)

 Любий друг (Bel-ami)

 

 

 

Август Стріндберг (August Strindberg) 1849 - 1912

 Червона кімната

 Батько (Fadren)

 Фрекен Юлія (Froken Julie)

 Ерік XIV (Erik XIV)

 

 

Готфрід Келлер (Gottfried Keller) 1819 - 1890

 Зелений Генріх (Der grune Heinrich)

Конрад Фердінанд Меєр (Conrad Ferdinand Meyer) 1825 - 1898

 Юрг Єнач (Jurg Jenatsch. Eine Bundnergeschichte)

 

 

 

Леопольд фон Захер-Мазох (Leopold von Sacher-Masoch) 1836 - 1895

 

 

Еліза Ожешко (Eliza Orzeszkowa) 1841 - 1910

 Над Німаном (Nad Niemnem)

Генрік Сенкевич (Henryk Sienldewiczem) 1846 - 1916

 Вогнем і мечем (Ogniem i miecz)

 Потоп (Potop)

 Камо грядеши? (Quo vadis?)

Болеслав Прус (Boleslaw Prus) 1847 - 1912

 Лялька (Lalka)

 Фараон (Faraon)

 

 

Герцен

Тургенєв

Гончаров

Чернишевський

Островський

Салтиков-Щедрін

Федір Достоєвський

Николай Лесков

Лев Толстой

 

 

Марко Вовчок

Юрій Федькович

Михайло Старицький

Панас Мирний

Іван Франко

Юрій Грінченко

 

 

Алоїс Ірасек (Alais lirasek) 1851 - 1930

 Песиголовці (Psohlawci)

 

 

 

 

Генрі Лонгфелло (Henry Longfellow) 1807 - 1882

 Пісня про Гаявату (The Song of Hiawatha)

Гаріет Бічер-Стоу (Harriet Beecher Stowe) 1811 - 1896

Герман Мелвіл (Herman Melville) 1819 - 1891

 Тайпі (Турее)

 Білий Бушлат (White Jacket or The world in a man-of-war)

 Мобі Дік, або Білий Кит (Moby Dick or The White Whale)

Марк Твен (Mark Twain) 1835 - 1910

 Пригоди Тома Соєра (The adventures of Tom Sawyer)

 Принц і злидар (The prince and the pauper)

 Пригоди Гекльбері Фінна (The adventures of Hudkleberry Finn)

 Янкі з Коннектикута при дворі короля Артура (A Connecticut yankee in King Arthur's court)

Френсіс Брет Гарт (Francis Bret Harte) 1836 - 1902

 Габріел Конрой (Gabriel Conroy)

Генрі Джеймс (Henry James) 1843 - 1916

 Європейці (The Europeans)

 Дейзі Міллер (Daisy Miller)

 Жіночий портрет (The Portrait of a Lady)

 Листи Асперна (The Aspern papers)

Волт Вітмен

 

 

Ікку Їппенса (Японія)

Шарат Чандра Шаттерджі (Індія)

Ян Фу, Лін Шу, Ліу Є (Китай)

 

 

 

19 століття

Література першої половини 19 століття

Література межі 19 і 20 століть

Література Просвітництва

Література романтизму

Література реалізму

Романтизм

Реалізм

Просвітництво

Парнасці

Символізм

Декаданс

 

 

История всемирной литературы в 9 томах: Том 7. — М., 1991. — С.: 7-17.

 

 

http://culture.niv.ru/doc/literature/world-xix-vek/index.htm Зарубежная литература 19 века (содержание основных произведений)

 

 

Текст підготовлений для Вікіпедії (GNU PL) і розміщений там.