Дмитро Кузьменко

Опубліковано: Кузьменко, Дмитро. Канонічний статус Київської митрополії. Уроки минулого // Релігія в Україні. — 6 травня 2010. — http://www.religion.in.ua/main/analitica/4458-kanonichnij-status-kiyivskoyi-mitropoliyi-uroki-minulogo.html.

Зі  зміною Патріарха Московського розмови  про удосконалення канонічного  статусу Української Православної Церкви різко стихли. І дарма, бо ж за цим «удосконаленням» ховалася зовсім не страшна для декого автокефалія. Це був цілком нормальний і природній процес, що ґрунтувався на болючих уроках милого.

      За  свою історію канонічний статус Київської  митрополії кілька разів зазнавав змін. І щоразу, коли цей статус понижувався  і редукувався, це вело до занепаду церковного життя та серйозних внутрішньоцерковних проблем. І навпаки, коли він удосконалювався, наближаючись до того древнього історичного статусу, який Київська митрополія мала у складі Вселенського патріархату, церковне життя відроджувалося. Безперечно, усі ці події тісно пов’язані з обставинами політичного життя, однак і їхній церковний вимір не можна ігнорувати.

Опубліковано: Кузьменко, Дмитро. Пієтизм: "мінне поле" для християнства // Релігія в Україні. — 23 березня 2010. — http://www.religion.in.ua/main/analitica/4020-piyetizm-minne-pole-dlya-xristiyanstva.html.

Пієтизм проти церковності

Пієтизмом зазвичай називають релігійних рух, який уперше чітко оформився у середовищі німецького лютеранства. Однак це явище здавна існувало і в римо-католицькій церкві (Фома Кемпійський, Тереза Аквільська, Йоан Хреста), хоч і не виявлялось у вигляді окремих доктрин. Пієтизм надає особливого значення особистому благочестю, релігійним переживанням віруючих. На момент появи у 17-му столітті рух протиставлявся традиційному лютеранству, де робився акцент на догматичному обґрунтуванні розбіжностей з римо-католицизмом. Богослів’я виявилося незрозумілим широким верствам парафіян, що й призвело до появи пієтистських рухів. Завдяки нехтуванню догматикою пієтизм легко пройшов і в інші протестантські рухи, активізувався в римо-католицизмі і навіть проявився у Православ’ї [1].

УПЦ КП та УАПЦ іноді стверджують, що вони не визнаються лише Російською Православною Церквою, що анафема Філарета не визнана іншими.

Опубликовано: Кузьменко, Дмитрий. "Единство братских народов" и ересь этнофилетизма // Притвор. — 30 ноября 2009. — http://www.pritvor.kiev.ua/news_1/30112009114534/.

Перевод с украинского языка выполнен для сайта "Притвор". Украинский оригинал статьи опубликован на сайте "Религия в Украине".

В последнее время активизировалась пропаганда различных идеологических и политических штампов, которые зачастую привносятся и в Православную Церковь. Несмотря на осуждение Священным Синодом УПЦ «политического православия», на явные расхождения декларируемых политических идей с православным вероучением, окончательно это нездоровое явление в Церкви не было преодолено. Более того, в последнее время даже официальная риторика Московского Патриархата, а именно высказывания патриарха Кирилла, начали носить откровенно политический и сомнительный с точки зрения православной экклезиологии характер. Не повторит ли «Третий Рим» судьбу Первого? Этот вопрос сейчас беспокоит многих православных верных в Украине и за ее пределами.

Опубліковано: Релігія в Україні. - 18 жовтня 2009. - http://www.religion.in.ua/main/daycomment/2509-yednist-bratskix-narodiv-i-yeres-etnofiletizmu.html.

Див. також російський переклад.

Останнім часом активізувалася пропаганда різноманітних ідеологічних та політичних штампів, які нерідко привносяться і в Православну Церкву. Незважаючи на засудження Священним Синодом УПЦ "політичного православ'я", явні розбіжності декларованих політичних ідей з православним віровченням, остаточно це нездорове явище у Церкві подолано не було. Більш того, останнім часом навіть офіційна риторика Московського Патріархату, а саме висловлювання патріарха Кирила, почали носити відверто політичний і сумнівний з огляду на православну еклезіологію характер. Чи не повторить "Третій Рим" долю Першого?.. Це питання нині турбує багатьох православних вірних в Україні та за її межами.

Опубліковано: Притвор. — 6 серпня 2009. — http://pritvor.kiev.ua/articles/etychnyj_vymir_rozkolu.html.

Церковний розкол є явищем еклезіологічним¹, але водночас він має яскравий етичний, або ж моральний, вимір. Розкол чинять люди, і опиняються у ньому свідомо чи несвідомо теж люди, причому люди віруючі. Відповідно, у практичному плані, корисним є розгляд явища церковного розколу у світлі православної етики — через поняття гріха та покаяння. Це особистісний аспект, який стосується конкретної людини, що знаходиться у розколі, а не адміністративного чи еклезіологічного його виміру.

Опубліковано: Притвор. — 25 лютого 2009. — http://pritvor.kiev.ua/articles/perepony_do_podolannja_rozkolu.html.

Проблема розколу Православної Церкви в Україні є дуже складною і чим більше її вивчати, тим складнішою вона видаватиметься. За простою апологетичною риторикою конфесій[1] (яка часто не відповідає реальній дійсності) ховається величезний комплекс проблем, який часто зовсім не усвідомлюється рядовими представниками сторін. Звичайні люди схильні усе спрощувати, зводити до стандартних фраз і ярликів, риторичних запитань і готових формул, але це сильно віддає закритим сектантським світоглядом (що присутній в окремих групах віруючих у кожній зі сторін) і аж ніяк не сприяє продуктивному протіканню діалогу. Безперечно, хоч при аналізі цього комплексу проблем не можна нехтувати його складністю і слід відкидати спроби штучного спрощення, але не можна й зациклюватись на цій складності. Треба ясно бачити те, що об'єднує — Христа — і рухатись до Нього, у напрямку заповіданої Ним єдності. Чим ближче віруючі конфесій будуть до Христа, до православного Його віровчення, тим ближче вони будуть й між собою: "Чим ближче люди до Бога, тим ближче вони один до одного"[2].

Опубліковано: Притвор. — 12 січня 2009. — http://www.pritvor.kiev.ua/news_1/121200912549/.

У публічних розмовах про шляхи подолання розколу найчастіше активно шукають моделі об'єднання церков, спонукають до спільних молитов, критикують кожну зі сторін за "небажання" тощо. Та це все не приносить результату, бо це спроби "поверхневого" об'єднання дуже глибоко розділених речей, і глибинний розкол від таких зовнішніх дій нікуди не подінеться, він може навіть закріпитися. У найбільшій конфесії - УПЦ - розуміють хибність такого "поверхневого" підходу, через що вона й зазнає найбільше критики. Але, незважаючи на зовнішню непомітність, вона одна зробила реальні кроки до подолання розколу. Мова йде передовсім про діалог з УАПЦ та чітку, строго відповідну православній еклезіології (вченню про Церкву), офіційну позицію. Із заяв обох сторін діалогу випливає, що він ведеться суто у богословській площині, без пошуку якихось швидких адміністративних моделей вирішення проблеми. І це видається вірним. Хоч усі сторони намагаються постійно підкреслювати "єдність у вірі", насправді складається враження, що її немає. Існують серйозні розбіжності у сфері еклезіології, яка в УАПЦ та УПЦ КП серйозно викривлена, а в УПЦ теж має деякі недоліки (характерні для сучасного Православ'я, але все одно небажані). Доки не буде досягнуто спільного розуміння головних засад православної еклезіології, не буде збудована єдина і міцна православна богословська основа для діалогу, будь-які зусилля з подолання розколу залишатимуться "будинком на піску". Коли ж буде досягнута єдність у вірі, "у Духові й Істині", все інше розв'яжеться швидко.

Пантелеймон (Родопулос), митрополит Тіролейський і Серентіонський (Вселенський Патріархат). Територіальні юрисдикції відповідно до православного канонічного права. Феномен етнофілетизму у наш час.

Переклад з англійської Дмитра Кузьменка.

Опубліковано: Православіє в Україні. — 6 березня 2008. — http://orthodoxy.org.ua/uk/bogoslovya/2008/03/06/14711.html. 

У древній Церкві кожне велике місто мало свого єпископа, котрий був предстоятелем євхаристійної общини та її пастирем, відповідальним за пастирське служіння у всіх проявах, особою, котра "вірно поділяла слово істини". Навіть маленькі міста та села були кафедрами єпископів, кожен з яких опікувався своєю юрисдикцією, незалежно від єпископа великого міста. Через гоніння, тяжкі умови та скрутний стан Церкви було складно визначити межі кожної з єпископських областей, над котрими єпископи здійснювали юрисдикцію. У результаті цього часто траплялась плутанина і конфлікти в адміністративному устрої Церкви при посвяті духовенства чи підпорядкуванні священиків двом єпископам, оскільки нерідко два єпископа були в одному місці. Коли гоніння християнської Церкви в Римській імперії припинились, законодавче керівництво Церкви змогло визначити межі, у яких єпископ мав здійснювати свою владу. Таким чином сформувалось канонічне територіальне управління.

Стаття була підготована мною для Вікіпедії.

Вселенська Православна Церква (Православна Церква, Кафолічна Православна Церква, Вселенське Православ’я, Православ'я) -друга за чисельністю внутрішньо єдина християнська спільнота у світі. Православні вважають її саме тією Церквою, яка була заснована Ісусом Христом та його апостолами. Вона складається з ряду єдиних у теології помісних (автокефальних, автономних і под.) Церков, що перебувають між собою у євхаристійному спілкуванні. Кожна з Церков очолюється синодом (собором) єпископів, чиє завдання полягає у збереженні віровчення, традиції та практики Вселенської Церкви. Усі православні єпископи ведуть свою лінію до одного з дванадцяти апостолів через процес апостольської спадкоємності.