Дмитро Кузьменко

Опубліковано: Притвор. — 6 серпня 2009. — http://pritvor.kiev.ua/articles/etychnyj_vymir_rozkolu.html.

Церковний розкол є явищем еклезіологічним¹, але водночас він має яскравий етичний, або ж моральний, вимір. Розкол чинять люди, і опиняються у ньому свідомо чи несвідомо теж люди, причому люди віруючі. Відповідно, у практичному плані, корисним є розгляд явища церковного розколу у світлі православної етики — через поняття гріха та покаяння. Це особистісний аспект, який стосується конкретної людини, що знаходиться у розколі, а не адміністративного чи еклезіологічного його виміру.

Православна етика

Етикою зазвичай називають систематичне осмислення проблем, пов’язаних з моральністю людини.

Фундаментом традиційної етики є авторитет (Бог, правитель) і (або) угода (раціональна чи звичаєва). У такій етиці мораль пов’язується із суспільними уявленнями про добро та зло і демонструє ступінь відповідності індивіда його суспільному обов’язку. Останній систематизується у тих чи інших «чеснотах», різних у кожній культурі. Моральність людини, відповідно, вимірюється за певною шкалою цінностей, визнаною у даному суспільстві.

У православній етиці моральність не є тільки підкорення зовнішнім правилам, приписам якоїсь зовнішньої моралі. Мораль зазвичай не розглядається як щось виключно об’єктивне. Моральність у Православ’ї — це передовсім становлення людини як особистості, вираження її істинної сутності і неповторного характеру². Відповідно, гріх є не порушення якогось об’єктивного закону, а поразкою на шляху особистісного становлення. Православна етика ставить на перше місце онтологічне³ питання про істинність людського існування, про те, ким насправді є людина. Тоді як традиційна етика розглядає ким людина повинна бути та її відповідність цьому «повинна».

Безперечно, традиційна етика не суперечить цьому особистісному підходу, у Православ’ї теж існують імперативи й авторитети — обидва підходи доповнюють один одного. Але у наш час найчастіше забувають про особистісний, екзистенційний⁴ аспект моральності.

У православній етиці мораль є не стільки об’єктивним критерієм, що дозволяє оцінювати характер і поведінку, скільки практичною відповідністю особистісної свободи істинній суті людини, образу Божому у ній. Моральність має екзистенційний характер — є діяльною реалізацією повноти життя, або ж поразкою і викривленням своєї істинної природи, тобто способом у який людина ставиться до факту своєї свободи і використовує її.

Гріх

Ми звикли до католицького юридичного розуміння гріха як злочину, переступу закону. У Православ’ї ж гріх і гріховний стан людини розуміється зовсім інакше — як поразка душі, її затьмареність, нездатність прозріти істинну сутність свого життя і своє призначення, внаслідок відокремлення від Бога. Гріх — це «втрата здобутків і відпадіння від того, що є належним»⁵, говорить один з визначних східних Отців Церкви, преподобний Максим Сповідник.

Гріх це не якісь погані вчинки, точніше, це не тільки вони. Гріхопадіння людини відбулось, коли вона відмовилась від участі в особистому спілкуванні та єдності з Богом, обмежилась автономністю і самодостатністю своєї природи⁶. Ця тенденція до відокремленості, до індивідуалістичного ствердження свого я, що присутня у кожній людині від народження і є її «первородним гріхом».

Як підсумовує сучасний грецький філософ і богослов Христос Яннарас, гріхом є наполягання людини на власній індивідуальності, її відпадіння від повноти існування, образом якого є життя Св. Трійці (співбуттєвість особистостей і спілкування в любові), втрата нею висоти екзистенційної істини й автентичності, нездатність досягнути мети, яка для людської особистості полягає в її екзистенційному самоподоланні, вступі до безмежної царини особистої неповторності та свободи⁷.

Таким чином, у Православ’ї особистість (неповторність у єдності) протиставляється індивідуальності (відокремленості й самоізоляції).

Покаяння

У Православ’ї богословський термін «μετάνοια», що у нас традиційно перекладається як «покаяння», буквально означає «зміна думки». Він означає зміну екзистенційної позиції людини: «покаяння є зміною способу нашого існування: людина перестає довіряти власній індивідуальності. Вона усвідомлює, що існування в якості особи, навіть найшляхетнішої, не може врятувати її від занепаду і смерті, від її пекельної екзистенційної жаги життя [...] Вість, яку Церква несе саме сучасній людині, скривдженій і приниженій „Богом-терористом“ юридичних етичних учень, полягає ось у чому: вона запевняє людину, що, насправді, Бог жадає від людини не особистих подвигів чи благодійництва, а відгуку довіри й любові з глибин нашої безодні. Чи, бодай лише, однієї миті тверезості й рішучого прориву нашої замкнутості»⁸.

Тобто покаяння починається з усвідомлення свого тотального гріховного стану ізоляції від Бога та інших людей, незалежно від кількості свідомо вчинених поганих вчинків. Долається ж цей стан передовсім любов’ю — активним відгуком на любов Бога та любов’ю до ближніх.

Гріх розколу

Церковний розкол — це один з варіантів відпадіння від Церкви Христової, коли від неї відділяється група вірних, часто з кліриками. Можна сперечатися, повне чи «часткове» це відпадіння, але розрив євхаристичного спілкування, у якому завжди виражається розкол (в іншому випадку це називається розділенням), свідчить саме про це.

У тому сенсі, про який говорилося вище, гріховний характер розколу очевидний. Це те ж саме вираження самоізоляції, намагання утвердитися у свої й автономності, прикриваючись благими цілями та ідеями. Гріх починається не з вираження цих ідей (прагнення до автокефалії, критика якихось церковних недоліків), а тоді, коли заради ствердження цих ідей людина чи люди йдуть на розрив з Церквою, з іншими її членами, що іноді може й не усвідомлюватись у всій повноті.

Цей гріх розколу може бути і свідомий (лідери розколу), і несвідомий (прості вірні, що необізнані достатньою мірою з православним віровченням).

Різнодумність не є гріхом, іноді вона навіть корисна: «Значно краще і корисніше, не відділяючись від спільного тіла, як членам його, виправляти один одного і самим виправлятись, ніж, передчасно засудивши свої м відлученням і тим зруйнувавши довіру, потім повелительно вимагати виправлення, як властиво володарям, а не братам»⁹. Ці слова св. Григорія Богослова стосуються не лише тих, хто відійшов, а й членів Церкви. До відпалих слід ставитись як до братів, не наказувати ї м і не лаяти ї х, а з любов’ю пояснювати.

Св. Григорій висловлює дуже важливу думку: необхідно залишатись у межах єдиного Тіла Христового, навіть якщо в його видимій реалізації є якісь недоліки. Слід терпляче й обережно докладати зусиль для виправлення цих недоліків (як вода точить камінь), а не грюкати дверима й жити поза цією цілісністю в ілюзії чогось кращого, правильного, безгрішного, вільного від недоліків і важкої спадщини (наприклад, радянської). Усі розколи починаються від незадоволення певними порядками у Церкві, часто справедливого незадоволення, але, зрештою, призводять відпалих до ще більших викривлень і морального занепаду (гарний приклад — численні «катакомбні церкви» в Росії).

Подолання розколу через покаяння

Гріх долається через покаяння. Так і тут, гріх розколу можна здолати лише зі «зміною розуму», з усвідомлення жахливого стану ізоляції, відірваності від Тіла Христового. Церква ж єдина, вона ніяк не може складатися з двох частин, що не визнають одна одну, не складають Тіла Христового через спільну Євхаристію, оскільки це суперечить догмату про Церкву.

Краще бути простим вірним у Церкві, аніж патріархом поза Нею. Краще терпіти випробування і негаразди в Церкві, аніж жити у благополуччі та комфорті поза Нею. Не можна прикриватись гріхами інших, помилками минулого, виправдовувати себе ними, адже людина нестиме перед Богом відповідь лише за себе саму, а не за інших.

Як писав св. Климент Римський ще у І столітті стосовно негараздів у Коринфській Церкві: «Хто з вас благородний, хто добродушний, хто сповнений любові, той нехай скаже: якщо через мене заколот, розбрат і розділення, я відходжу, йду куди вам завгодно і виконаю все, що велить народ, тільки б стадо Христове було у мирі з поставленими пресвітерами. Хто так вчинить, той отримає собі велику славу в Господі, і будь-яке місце прийме його»¹⁰.

Примітки

1. Еклезіологія — богословська наука про Церкву, її сутність та устрій, що ґрунтується, передовсім, на догматі про Церкву у Символі Віри.

2. Яннарас, Христос. Свобода етосу. — К.: Дух і літера, 2003. — С. 8-10

3. Онтологія — вчення про буття, розділ філософії або богослов'я.

4. Екзистенція — особистісне існування людини.

5. Цит. за: Яннарас, Христос. Свобода етосу. — К.: Дух і літера, 2003. — С. 26.

6. Там само. — С. 24.

7. Там само. — С. 26.

8. Там само. — С. 33.

9. Св. Григорій Богослов. Слово 6.

10. Св. Климент Римський. Послання до коринфян. Розд. 54.