«Мімезиса» Еріха Ауербаха — це дійсно фундаментальна праця,
важлива не лише для філології загалом і літературознавства зокрема, а й для
історії та теорії мистецтва, культури, історії в цілому та, певно, і для інших
гуманітарних дисциплін.
Однак, її треба вміти читати, правильно увійти в її
розуміння, адже якщо братися до неї наскоком, без належних базових знань із
літературознавства чи мистецтвознавства, то текст або швидко набридне, або
читач пройдеться по ньому, як про набору суб’єктивних есеїв без чіткої теорії
та методології.
Насправді, тут є і теорія, і методологія, і вони вражають
своєю фундаментальністю, але це все дуже завуальовано в силу різних причин:
по-перше, ця книга є «практичною апробацією» теоретичних побудов, викладених у
попередній роботі Ауербаха («Данте як поет земного життя»), по-друге, писалася
вона під час другої світової в еміграції у Стамбулі, без доступу до наукових
публікацій, тому стилістично написана як есей, без зносок і посилань на наукову
літературу. Книга на 90% складається з докладного літературознавчого і
стилістичного аналізу низки художніх текстів, з увагою до дрібниць, часто маргінальних,
майже без висновків і узагальнень. Насправді, загальна сукупність проведеного
аналізу, структура і послідовність викладу ведуть до цих висновків і узагальнень,
до яких читач мав би дійти сам. Якби ж тільки сучасна людина могла так довго
тримати концентрацію й увагу: 500 сторінок дрібного тексту, який читати треба
повільно й обдумуючи (не тому, що текст складний, а тому, що провокує на
міркування й співставлення з власним досвідом читання та розуміння згадуваних
літературних творів).
Ауербах починає виклад без жодного вступу і пояснень, одразу
з першого розділу — аналізу фрагмента з «Одіссеї» Гомера, через який показує особливості
відображення реальності у давньогрецькій літературі. Власне, цей і наступний
розділ (про «Сатирикон» Петронія), і є своєрідним вступом, адже Ауербах починає
історію мімезису, історію правдоподібного відображення реальності, «реалізму» у
загальному сенсі, не з якихось доісторичних і умовних часів, а з конкретних
явищ у літературі, коли в суху античну теорію про розмежування стилів, яка
принципово витісняла великі частини реальності за межі зображуваного, починає вриватися
відхід і ламання цього розмежування, коли в тексти вривається реальність у всій
її повноті й різноманітності. А це відбулося лише з появою християнства. Через
це вступні розділи про давньогрецьку й давньоримську літературу, про Гомера й
Петронія, лише показують загальні риси ставлення до відображення реальності в
ті часи, і відображення це було не надто задовільним.
Власне, це був перший серйозний інсайт із цієї книги для
мене. Хоча сама естетична теорія мистецтва як мімезису виникла саме в античності,
по-справжньому міметичних творів, особливо в образотворчому мистецтві,
античність не дала, що мене завжди дивувало. Там надто багато умовності,
наївності, і примітиву. Щоби зрозуміти це достатньо порівняти античні
скульптури (які в реальності були ще й кітчево розфарбовані) з Мікеланджело.
Звісно, реальність там так чи інак відображається, але все це ще дуже
недосконало, наївно й неосмислено авторами. Фактично, лише перші кроки на цьому
шляху. Хоча саме в цей час Платон почав уперше серйозно осмислювати це явище і
його ключовий характер для художньої практики.
Кумедно, що Платон, який вперше описав мімезис і створив практичну
базу для всієї західноєвропейської культури й мистецтв, водночас критично
ставився до мімезису в образотворчому мистецтві, а Аристотель, який
захоплювався мімезисом у мистецтвах і багато теоретизував з цього приводу, якраз
загальмував реальні міметичні художні практики відстороненим теоретизуванням, і
був радше автором більш абстрактної теорії репрезентації (продуктивної для,
приміром, театру), аніж практик правдоподібного відображення реальності в образотворчому
мистецтві чи літературі.
У наступних розділах Ауербах починає аналіз
ранньохристиянської та середньовічної літератури, коли стався справжній «прорив
до реальності», коли оповіді про Христа зламали межі жанрів і стилів, умовностей,
коли низький і брудний побут був піднесений до найвищих смислів та
гуманістичних ідей, коли стався повний перелом європейської свідомості і коли,
власне, по-справжньому виникла сучасна європейська цивілізація і культура. У
третьому розділі він аналізує Амміана і Авґустина, у четвертому «Історію
франків» Григорія Турського.
Далі починаються розділи про пізнє середньовіччя, один із
моїх найбільш улюблених літературних періодів. Аналізуються «Після про Роланда»
(п’ятий розділ), Кретєн де Труа (шостий розділ), містерії, Бернар Клервоський і
Франциск Асизький (сьомий розділ), і, звісно, Данте (восьмий розділ).
Опісля автори Відродження: Боккаччо (дев’ятий розділ),
Антуан де Ла Саль й анонімні «П’ятнадцять радощів шлюбу» (десятий розділ),
Рабле (одинадцятий розділ), Монтень (дванадцятий розділ), Шекспір (тринадцятий
розділ), Сервантес (чотирнадцятий розділ).
Період класицизму Аербах описує як час певної кризи відображення
реальності, повернення до античного розмежування стилів, причому розмежування
більш жорсткого й умовного, ніж було в саму античність («теорія трьох єдностей»).
Утім, він розглядає Мольєра (п’ятнадцятий розділ).
Далі йдуть розділи про Просвітництво, про абата Прево,
Вольтера й Сен-Симона (шістнадцятий розділ), Шіллера й Ґете (сімнадцятий розділ).
19 століття, період найвищого розквіту реалізму, представлений Стендалем,
Бальзаком і Флобером (вісімнадцятий розділ), братами Гонкур і Емілем Золя (дев’ятнадцятий
розділ). У двадцятому розділі Ауербах звертається вже до сучасної йому
літератури й аналізує Вірджинію Вулф і Марселя Пруста, показуючи, що їхні
формальні експерименти є не відходом від правдоподібного відображення
реальності, а просто новими способами показати цю реальністю, у якій є багато
того, що описати об’єктивно неможливо. При цьому критикує тих авторів (імена не
називає), які займаються експериментами задля експериментів, і створюють просто
нагромадження різного мотлоху, що не підпорядковане жодній ідеї і не має
жодного смислу, навіть смислу «невимовного», як у романі «На маяк» Вулф.
Насправді, про кожен із цих розділів Ауербаха можна було б записати
власні враження й роздуми, настільки глибокий, переконливий, науково вивірений
і не голослівний його аналіз, настільки багато там нової інформації, інсайтів
та відкриттів практично по кожному автору й твору.
Мене книжка, яка спершу йшла важкувато (я захоплювався
літературознавчим аналізом, власне, якісні літературознавчі тексти я люблю
навіть більше за саму художню літературу, але я просто не розумів до чого він веде,
у чому сенс цього, і чи буде це мені хоч якось корисно у моїх власних
дослідженнях із мімезису в образотворчому мистецтві), під кінець просто
викликало захват. Я все ще не кінця розумію, як ці ідеї повноцінно поєднати із
розвитком мімезису в образотворчому мистецтві, але все ж відчуваю, що це
можливо, просто треба знайти роботи з генезисом реалізму і зіставити хронологію
суттєвих змін і зламів із тими, які були виявлені Ауербахом в літературі.
Зрештою, може достатньо просто оновити в пам’яті роботи Ямпольського, який, по
суті, це вже робив, але якого я читав уже надто давно і пам’ятаю дуже слабко.
У будь-якому разі очевидно, що теорія мімезису наскрізь
пронизує всю західноєвропейську культуру, не лише образотворче мистецтво, а й
літературу, і це одне із найбільш проникливих і вдалих досліджень цього міметичного
осердя.
Основна ідея Ауербаха полягала в тому, щоби взяти певну тему
чи аспект літературних творів (у його випадку це став спосіб відображення в них
реальності), і в розрізі цього ретельно й послідовно проаналізувати різних авторів
із різних періодів, щоби виявити в результаті аналізу певну цілісність
літературного процесу, певну глибинну ідею, яка лежить за цим аспектом і
змінюється відповідно до того, як змінюється світ навколо. І ця ідея проллє
світло не лише на літературний процес, а й на суспільні, загальнокультурні та
історичні процеси.
Тут ще можна згадати, що Ауербах також один із засновників «рецептивної
естетики», коли аналіз художніх творів робиться з уважним аналізом сприйняття
цих творів сучасниками, аналізується не лише автор, а й типовий читач, і
виявляються цікаві нюанси того, як публіка формує автора або навпаки автор
формує публіку. У «Мімезисі» це теж присутньо, твори аналізуються не в сферичному
вакуумі, а паралельно з аналізом тогочасного суспільства, читачів і їхніх
цінностей та інтересів.
Я можу однозначно рекомендувати цю книжку літературознавцям,
як історикам, так і теоретикам літератури, так і «літературним критикам» (оскільки
сам стиль викладу Ауербаха, це якраз якісна «літературна критика», за що його
неодноразово критикували літературознавці строгого і формального підходу до
аналізу). Мистецтвознавцям і тим, хто цікавиться історією образотворчого
мистецтва, книга теж може бути дуже цікавою за трьох умов: 1) базове знання
світової літератури, знайомство принаймні з частиною аналізованих у книзі
текстів; 2) базове розуміння історичних процесів у літературі (що було за чим і
чому, які характерні особливості мало) і, в ідеалі, ще й базове знання історії
як такої; 3) перед читанням Ауербаха бажано прочитати книгу Михаїла Ямпольського
«Ткач и визионер: очерки истории репрезентации, или о материальном и идеальном
в истории культуры», у якій паралельно
аналізується мімезис у різних сферах культури (образотворче мистецтво,
література, архітектура, театр) від античності до 19 століття.
У Ямпольського є ще кілька книг на цю тематику: «Наблюдатель:
Очерки истории видения» (якщо не плутаю, то тут лише література аналізується) і
«О близком: Очерки немиметического зрения» (аналіз культури ХХ століття, у якій
стався різкий відлом від мімезису різних неміметичних практик). По суті, Ямпольський
розвиває ідеї Ауербаха, але для мистецтвознавця він буде зрозумілішим. Тоді як
для літературознавця я б радив читати Ямпольського після Ауербаха, бо це дасть
ширший контекст і купу додаткових інсайтів і розумінь. Зокрема, Ямпольський
уважно розглядає кризу мімезису в 19 столітті, виявляє її причини і наслідки,
чого в Ауербаха немає (бо він жив у період, коли ця криза ще була неочевидна).
Немає коментарів:
Дописати коментар