«Мімезиса» Еріха Ауербаха — це дійсно фундаментальна праця,
важлива не лише для філології загалом і літературознавства зокрема, а й для
історії та теорії мистецтва, культури, історії в цілому та, певно, і для інших
гуманітарних дисциплін.
Однак, її треба вміти читати, правильно увійти в її
розуміння, адже якщо братися до неї наскоком, без належних базових знань із
літературознавства чи мистецтвознавства, то текст або швидко набридне, або
читач пройдеться по ньому, як про набору суб’єктивних есеїв без чіткої теорії
та методології.
Насправді, тут є і теорія, і методологія, і вони вражають
своєю фундаментальністю, але це все дуже завуальовано в силу різних причин:
по-перше, ця книга є «практичною апробацією» теоретичних побудов, викладених у
попередній роботі Ауербаха («Данте як поет земного життя»), по-друге, писалася
вона під час другої світової в еміграції у Стамбулі, без доступу до наукових
публікацій, тому стилістично написана як есей, без зносок і посилань на наукову
літературу. Книга на 90% складається з докладного літературознавчого і
стилістичного аналізу низки художніх текстів, з увагою до дрібниць, часто маргінальних,
майже без висновків і узагальнень. Насправді, загальна сукупність проведеного
аналізу, структура і послідовність викладу ведуть до цих висновків і узагальнень,
до яких читач мав би дійти сам. Якби ж тільки сучасна людина могла так довго
тримати концентрацію й увагу: 500 сторінок дрібного тексту, який читати треба
повільно й обдумуючи (не тому, що текст складний, а тому, що провокує на
міркування й співставлення з власним досвідом читання та розуміння згадуваних
літературних творів).