Покваплюся додати, що це не значить, ніби я хоч трохи відмовляюся від претензій на об’єктивну правду: застереження, що історичні судження не можуть бути абсолютно вільними від попередніх концепцій чи особистих переконань аж ніяк не веде до повного релятивізму. Може виявитися неможливим надати беззаперечні докази чиїхось переконань, але точно можна зібрати достатні докази, щоби підтвердити ці переконання за відсутності переконливого заперечення. Так само можна побачити, коли окрема лінія інтерпретації виходить за межі чи суперечить доказу в цілому, і стає лиш інструментом для вираження власних схильностей, інтересів або відданості автора. Більш того, я можу поручитися за чесність моїх аргументів: я свідомо не викривляв жодного аспекту історії, яку обговорюю, і не намагався приховати жодних неприємних елементів. Така чесність дечого мені коштувала, як воно і трапляється. Оскільки я не збираюся доводити, що християнська євангельська проповідь може магічно й миттєво трансформовувати цілі суспільства, чи викликати з глибин кожної душі милосердя, до якого зобов’язує, чи чудесно піднімати чоловіків і жінок над їхнім історичним оточенням, то я не мав жодної потреби уникати чи виправдовувати незліченні невдачі багатьох християн упродовж віків у їхніх спробах проживати життя в милосерді та мирі. Коли я починаю захищати історичне християнство, то роблю це виключно для висловлення заперечення до певних популярних наклепів на церкву, аби захиститися від того, що вважаю нечесними чи безглуздими нападками на християнську віру й історію, або щоби привернути увагу до досягнень і чеснот, які завзяті антихристиянські автори мають схильність ігнорувати, приховувати або оминати.
Окрім цього, у мене невеликі амбіції. Я не збираюся нікого тут нікуди навертати. Насправді, питання моєї особистої віри чи невір’я не стосується моїх аргументів і не визначає їх, що може і здивувати. Наприклад, деякі початкові частини цієї книги стосуються Римо-католицької церкви. Та що би я не говорив на її захист — це варто інтерпретувати не як заступництво для цієї інституції (до якої я не належу), а лише як історичну точність. Відверто кажучи, моя прихильність до інституційного християнства як цілого дуже слабка. Існує безліч християнських вірувань і практик, про які мені буде вкрай важко сказати хоч одне добре слово, і нападки на них із боку атеїстів та скептиків зустрічають мою цілковиту підтримку. Більше того, у широкому сенсі ніщо з відстоюваного мною нижче не відстоює християнське бачення реальності як істинне (навіть якщо це береться до уваги). І все ж моя робота є свідомо провокативною, а її найбільш апологетичні моменти призначені очистити шлях для багатьох більш сильних, а в чомусь може й занадто різких тверджень.
Ця книга переважно (чи, принаймні, в головному) стосується історії ранньої церкви, перших чотирьох чи п’яти століть, й історії про те, як християнський світ народився в культурі пізньої античності. Моє основне прагнення в цій роботі — привернути увагу до своєрідної й радикальної природи нової віри в тому середовищі. До того, якою гігантською була трансформація думки, чуттєвості, культури, моралі й духовної уяви, що їх утвердило християнство в добу язичницького Риму. До запропонованого християнством звільнення від фаталізму, всеосяжного відчаю, терору окультних організацій; християнського подолання найжорстокіших аспектів язичницького суспільства; його (нехай і часткової) демістифікації політичної влади; його здатності створити моральну спільноту, якої ще ніколи раніше не існувало; його піднесення активного милосердя та інших чеснот. Якщо висловити мій аргумент у найбільш елементарній і позитивній формі, то він, перш за все, у тому, що поміж усіх численних великих перетворень, якими позначена еволюція західного християнства, чи то рвучких, чи то поступових, політичних чи філософських, соціальних чи наукових, матеріальних чи духовних, є лиш одне, — тріумф християнства, — який можна в повному значенні слова назвати «революцією»: дійсно масовим та епохальним переосмисленням переважаючого людського погляду на реальність, таким всепроникним за своїм впливом і таким обширним за своїми наслідками, що воно направду створило нову концепцію світу, історії, людської природи, часу, а також морального добра. Мушу додати, що, на мою думку, ця подія незмірно більш вражаюча за своєю культурною креативністю й більш облагороджувальна за своєю моральною силою, аніж будь-який інший рух духу, волі, уяви, натхнення чи діяльності в історії Заходу. І я переконаний, що через радикальне розходження християнства з культурою, яку воно так повільно й безжально замінило, його остаточна перемога була подією настільки неймовірною, що не може не похитнути підвалини нашого розуміння історичної причинності.
Існує й негативний бік мого аргументу. Гадаю, що мені варто сказати про моє відкидання сучасності, modernity, або, радше, про моє відкидання ідеології «сучасного» (the modern) і, особливо, про моє відкидання міфу «Просвітництва». Під сучасністю я, безперечно, не маю на увазі сучасну медицину, авіапольоти, дослідження космосу й усі ті безперечно корисні та гідні поваги аспекти сьогодення. Я навіть не маю на увазі сучасний філософський метод, суспільну ідеологію чи політичну думку. Передусім я маю на увазі велику оповідь, grand narrative, нової доби про саму себе: її розповідь про тріумф критичного розуму над «нераціональною» вірою, про розвиток суспільної моральності убік більшої справедливості і свободи, про «толерантність» світської держави, про беззаперечну етичну перевагу індивідуалізму або колективізму (залежно від ситуації). Більш того, я хочу частково підтвердити, що той період, який багато із нас усе ще мають звичку називати «Добою розуму», у багатьох істотних аспектах розпочав затьмарення авторитету розуму як культурної цінності; що сучасна доба примітна значною мірою своїм тріумфом негнучкого й бездумного догматизму в усіх сферах людської діяльності (включно з наукою), а також польотом від раціональності до численних заспокійливих фундаменталізмів, як релігійних, так і світських; що просвітницька ідеологія сучасності як така аж ніяк не вплинула на розвиток сучасної науки; що здатність до варварства сучасної світської держави перевершує будь-яке зло, у якому можна справедливо звинуватити християнські країни, причому не тільки у зв’язку із надтехнологіями у володінні, а й через саму свою природу; що з-поміж головних досягнень сучасної культури є масштабний відхід до марновірства й забобонності та визрівання особливо безжальних форм нігілізму; і що, у порівнянні з попередньою християнською революцією, нова доба сучасності — це не більше, аніж просто післядія, або навіть контрреволюція, тобто реакційне повернення назад до комфортної але дегуманізуючої ментальної й моральної залежності від стихійної природи. Насправді, саме тут моя історія й починається, і завершується. Центральна увага подальшого викладу зосереджується на ранніх століттях церкви, однак я розглядаю їх переважно з перспективи сьогодення, а відходжу від теми тільки щоби показати, якою повинна бути справжня природа постхристиянської культури. Безумовно, мої прогнози досить похмурі.
Узагальнення завжди небезпечні. Знаю, що запропонований мною аргумент потребує вдосконалення, адже він спрощений і зведений до базових елементів. Мушу лишити читачу судити, чи в узгодженні описаних нижче подробиць я дійсно сягнув достатньої проникливості. Утім, мій задум живить потужне відчуття великої дистанції історичного забуття й культурного відчуження, що відділяють нас від ранніх століть християнської доби, дистанції, викликаної ще й тим, що наше добре знайомство із сучасним християнством часто робить нас нечутливим до новизни й моторошної дивини Євангелія в часи його першої звістки, ба навіть у часи кількох наступних поколінь античних і середньовічних християн. І це більше, ніж просто невдача. Наше звичайне відчуття тяглості історії, хоч і може сприймати прориви й перевороти певної величини, все ще вкрай ускладнює для нас розуміння масштабності того різкого відхилення від курсу, яке я волію називати «християнським перериванням» західної традиції. Однак ми повинні його збагнути, якщо хочемо належним чином зрозуміти ким ми були й ким стали, або зрозуміти як щасливу випадковість, так і вразливу крихкість багатьох тих моральних «істин», на яких базується наше відчуття людяності, або ж навіть зрозуміти, чим ми можемо захиститися від можливої загибелі цих істин. І, зрештою, враховуючи велетенську роль цього християнського переривання у формуванні реальності, в якій ми всі зараз мешкаємо, це щонайменше наш обов’язок перед нашим минулим — спробувати схопити його справжню природу.
*
Я назвав цю книжку есеєм, і це визначення не слід забувати під час її читання. Подальший виклад зовсім не є історією, якщо під історією розуміти історичну науку, щораз вичерпну послідовну хроніку соціальних, політичних та економічних подій. Основною причиною такого підходу є відсутність у мене багатьох навичок, необхідних дійсно професійним історикам. Я гостро розумію, як сильно мої спроби в цьому напрямку програють у порівнянні з їхніми роботами. Написане мною — це поглиблені розмисли над окремими фактами історії, не більше. Впорядкування цих фактів переважно тематичне, а не хронологічне, і не намагається врахувати більшість суперечок і дебатів у сучасній історичній науці стосовно ранньої церкви (за виключенням тих місць, де це необхідно). Тож моя оповідь рухатиметься в темпі, продиктованому моїми аргументами. Оскільки це есей, то я вирішив не залучати наукового апарату, аби текст був максимально стислим і плавним. Я зрозумів, що не можу обійтися зовсім без приміток, але постарався робити їх якомога менше, настільки могли дозволити здоровий глузд і моя совість. Упорядкування моїх аргументів досить просте і складається з чотирьох «рухів». У першій частині я починаю з опису поточного стану популярної антирелігійної й антихристиянської полеміки, і пробую ідентифікувати певні вихідні припущення, на яких вона ґрунтується. У другій частині я розглядаю, у дещо уривчастій манері, той погляд на християнське минуле, до сприйняття якого нас схиляє ідеологія модерну. У третій частині, що є осердям книги, я намагаюся висвітлити (тематично, як я вже говорив), що сталося впродовж перших століть існування церкви, а також повільне навернення Римської імперії до нової віри. Зрештою, у четвертій частині я повертаюся до сучасності й розглядаю наслідки занепаду християнського світу.
Наостанок маю зазначити, що в цій книзі я намагався описати значною мірою своє особисте бачення християнської історії, і розумію, що місцями воно є дещо ексцентричним у наголосах, за формою й іноді за своїм тоном. Та це не значить, що перед вами просто колекція суб’єктивних вражень. Я готовий відбивати удари з боку фальшування історії та захищатися від нечесних чи некомпетентних істориків, а це потребує наявності в мене певної кількості дійсно ґрунтовних свідчень. На мою думку, якщо хтось хоче поділитися особистим баченням, то повинен зробити більше, ніж просто довести або спростувати певні твердження стосовно фактів. Він повинен запросити інших побачити те, що бачить сам, повинен залучити інших до світу, виявленого цим баченням. Переконаний, що в певний момент історії щось трапилося із західним людом і це щось змінило їх на найглибших рівнях несвідомого й на найвищих рівнях культури. Змінило в такому дивному й осяйному обширі, що майже неможливо пояснити чому пам’ять про це настільки згасла в нашій свідомості, звелася до кількох задавнених стереотипів, звичок думки й бажання, про походження яких ми вже й не знаємо, або й цілковито перемінилася декількома новими звичками думки й бажання, що викривають наше забуття минулого. Одначе вуаль, яку час кладе між нами й далеким минулим, у певному сенсі захищає нас від тягаря занадто великого обсягу пам’яті. Це доводить виснажливість мешкання цілковито серед тіней зниклих епох, тож наша здатність забувати, як зазначав Фрідріх Ніцше, є важливою частиною нашої здатності жити в теперішньому. Таким чином кожна природна сила може стати слабкістю. Життя цілковито в теперішньому без жодної мудрості, яку дає широкий погляд на минуле, — це життя в глупоті, беззмістовному відволіканні й невдячності. Періодично наша здатність забувати може зображати все простим і передбачуваним, навіть речі, які насправді досить видатні й дивовижні. Найважливіша функція історичних роздумів — пробудити нас із занадто самовпевненої непам’яті й покликати до знання речей, які ніколи не варто забувати. А найважливіша функція християнської історії — нагадувати нам не лише те, як ми стали сучасними чоловіками й жінками, чи те, як сформувалася західна цивілізація, а й те неймовірне чудо і невимовну красу, знання якої й досі може переслідувати, захоплювати, мучити й перетворювати нас.
Переклад з англійської Дмитра Кузьменка, 2020
Англійський оригінал вступу доступний ось тут.
Росіяни цього року видали цю книгу: https://nikeabooks.ru/catalog/book/illyuzii-ateistov-khristianskaya-revolyutsiya-i-ee-novomodnye-kritiki/
ВідповістиВидалити