Церкви Христа

Церква Христа у Вашингтоні

Церкви Христа (Churches of Christ) — це автономні християнські конгрегації (громади), що поєднані спільним віровченням і практикою. Вони поширені переважно у США і є однією з кількох гілок, що виникли під час американського реставраційного руху (Друге велике пробудження). Вони стверджують, що їхнє віровчення і практика ґрунтуються безпосередньо на Біблії, і вважають себе ідейними та практичними нащадками ранньохристиянської церкви, описаної у Новому Заповіті[1].

Реставраційний рух, у свою чергу, був спробою повернутися до первісного вчення та практики Нового Заповіту. Американський реставраційний рух пов’язаний з іншими реставраційними та євангелічними рухами і виник у США у 19 столітті. Найвідоміші постаті цього руху: Роберт Сендмен, Джеймс О’Келлі, Ебнер Джонс, Еліас Сміт, Райс Гаґард, Томас Кемпбелл, Александр Кемпбелл, Вальтер Скотт і Бартон Стоун. Прихильники цього руху не вважали, що створюють нову організацію, а прагнули «воз’єднати усіх християн в одне тіло за типом ранньої церкви Нового Заповіту»[2]. Вони використовували назви «Церква Христа», «Християнська Церква» та «Учні Христа», бо надавали перевагу узагальнюючим і об’єднуючим біблійним виразам, а не термінам, які наголошують на відмінностях.

До релігійного перепису 1906 року у США усі реставраційні конгрегації вважалися однією деномінацією. Та з розвитком руху виникла незгода між тими, хто робив акцент на об’єднанні якомога більшої кількості християн, і тими, хто робив акцент на реставрації ранньої церкви. Відповідно, виникли розбіжності і в інтерпретації Біблії. Церкви Христа вважали неможливим здійснювати у церквах служіння, які не згадуються у Новому Заповіті, тоді як Християнська церква (Учні Христа) дозволяла всі практики, які безпосередньо не заборонені у Новому Заповіті[3]. У переписі 1906 року гілки вже зазначалися окремо.

Реставраційних рух розвивався також і в інших регіонах ще з 18 століття (Великобританія)[4], тож наразі Церкви Христа помітно представлені і за межами США.

Загальний огляд

«Члени церков Христа не вважають себе новою церквою, яка заснувалася на початку 19 століття. Увесь рух створювався для відтворення у сучасності тієї церкви, що була заснована у день П’ятидесятниці 33 року після Р.Х. Сила цього заклику полягає у відновленні (restoration) первинної церкви Христа»

— Батселл Барретт Бакстер[5]

Сучасні Церкви Христа мають своє історичне коріння у реставраційному русі (Друге велике пробудження у США), який об’єднав християн із різних протестантських деномінацій задля пошуку повернення до первинного нерозділеного (доденомінаційного) християнства[6][7]. Учасники цього руху прагнули базувати свою доктрину і практику виключно на Біблії, тож не визнавали важливими традиційні християнські собори та церковну ієрархію, які стали визначати християнство після першого століття після Р.Х.[8] Члени Церков Христа вважають, що Ісус заснував лише одну церкву, тож усі сучасні поділи між християнами не виражають волю Бога. Єдиною ж основою для відновлення церкви Нового Заповіту є Біблія[9]. Вони визначають себе просто як «християни» і не використовують інші форми деномінаційної ідентифікації (зокрема, не вважають себе протестантами)[10][11][12]. Вони вірять, що займаються відтворенням новозавітної церкви, заснованої Христом. На багатьох їхніх храмах міститься напис «Церкву засновано у Єрусалимі 33 року після Р.Х.»[13][14].

Церкви Христа загалом мають наступні теологічні погляди і практики:

• Автономна конгрегаційна (общинна) церковна організація без контролю ззовні конгрегації[15][16];
• Відмова мати будь-які формальні символи віри чи доктринальні документи, окрім Біблії, як єдиного джерела доктрини і практики[17][18];
• Місцеве врядування у конгрегації кількома старійшинами-чоловіками[19];
• Хрещення через повне занурення лише для свідомо віруючих[20];
• Щотижнева Вечеря Господня у неділю; у британських конгрегаціях поширений також термін «переломлювання хліба», а в американських — «причастя»; зазвичай пропонується «відкрите причастя», доступне для всіх охочих (вони повинні самі визначати, чи готові)[21];
• Нормативним є спів а капелла, що виходить із новозавітних текстів, які говорять про богослужбовий спів, але не згадують жодних музичних інструментів (Еф. 5:19), а також із практики ранньої церкви, де впродовж перших століть був лише акапельний спів[22].

Упродовж усієї своєї історії Церкви Христа вважали Новий Заповіт єдиною нормою у питаннях віри і практики, у визначенні доктрини і церковної організації (Кол. 2:14). Старий Заповіт вони вважають богонатхненним[23] й історично доцільним, але не вважають, що його норми стосуються тих, хто прийняв Новий Заповіт у Христі (крім тих норм, які повторюються у тексті Нового Заповіту) (Євр. 8:7-13)[24][25]. Вони вірять, що Новий Заповіт демонструє як людина може стати християнином (і таким чином долучитися до універсальної Церкви Христа), а також як має бути організована церква для виконання своїх біблійних цілей.

Демографія

Церкви Христа налічують понад 2 мільйони членів у понад 40 000 конгрегацій по всьому світу, а за іншими даними понад 3 мільйони[26].

У США знаходиться близько 13 000 конгрегацій[27]. Загальна кількість членів у США була близько 1,8 мільйона у 1990 та 1,9 мільйони у 2008, а кількість членів серед дорослого населення США варіюється від 0,8% до 1,5%[28]. Близько 1 240 конгрегацій із 172 000 членів є переважно афроамериканськими, 240 конгрегацій із 10 000 членів є іспаномовними. Середній розмір конгрегації близько 100 членів, але найбільші конгрегації мають понад 1000 членів[29]. У 2000 році Церкви Христа були 12-ми з-поміж найбільших релігійних груп у США за чисельністю, але 4-ми за кількістю конгрегацій. Чисельність церкви зростала на 2% щороку впродовж періоду з 1980 до 2007. Відсоток розлучень складає 6,9%, що значно нижче за середні показники[30].

Назва

Александр Кемпбелл

«Церква Христа» — це найпоширеніша назва, яка використовується цієї групою християн. Більш рання традиція полягає у позначенні конгрегацій просто як «церква» у певному місці, без жодних інших описів чи уточнень[31][32]. Первісна мотивація обрання такого імені — використання для назви імені з Нового Заповіту[33]. Послідовники також іноді називаються «кемпбелітами», оскільки загалом слідують вченню Александра Кемпбелла, по аналогії з лютеранами і кальвіністами, одначе таку назву самі члени церкви часто вважають образливою.

Устрій

Автономія конгрегацій і лідерство

Церковний устрій є конгрегаційний, а не деномінаційний. Тобто Церкви Христа не мають центрального управління, рад чи іншої організаційної структури вище рівня місцевої церкви[34]. Вони складають мережу, де кожна конгрегація бере участь у різноманітній співпраці з іншими на власний розсуд (зокрема, і у вигляді фінансової підтримки, т.зв. «спонсорська церква»)[35]. Церкви Христа пов’язані своєю відданістю принципам реставраційного руху[36]. Конгрегації, котрі не співпрацюють з іншими і відмовляються брати участь у фінансуванні чи підтримці спільних проектів (місіонерських, сиротинців, біблійних коледжів тощо), називаються «неінстутиційними».

За конгрегаціями зазвичай наглядає кілька старійшин, яким іноді допомагають в управлінні диякони[37]. Старійшини зазвичай є відповідальними за духовний стан конгрегації, а диякони займаються матеріальними потребами церкви. Диякони діють під наглядом старійшин і часто прямо призначаються на певне служіння. Успішне служіння часто є шляхом до того, аби стати старійшиною. Старійшини та диякони обираються конгрегацією відповідно до 1 Тим. 3 та Тит. 1, тобто це повинні бути чоловіки (жінки-старійшини і служительки не визнаються)[38]. Конгрегації обирають старійшинами тих, хто має достатньо зріле розуміння Святого Письма, щоби вони могли наглядати за служіннями і навчати, а також були здатні виконувати управлінські функції. Якщо у конгрегації немає чоловіків, що відповідають потрібним вимогам, то нагляд над конгрегацією здійснюють просто всі чоловіки конгрегації[40].

У ранньому реставраційному русі була поширена традиція мандрівних проповідників, але впродовж 20 століття у Церквах Христа нормою стали конгрегаційні служителі (minister)[41]. Служителі мають діяти під наглядом старійшин. Вони і самі можуть бути старійшинами, але це не обов’язково. Хоча тривала робота служителя призводить до його авторитету і, як наслідок, може викликати конфлікт між служителем і старійшинами. Втім, найвищий авторитет все ж надається старійшинам[42]. Також є невелика група церков, які визнають лише мандрівних проповідників.

Церкви Христа дотримуються концепції всезагального священства. Для проповідників і служителів не використовуються жодні особливі титули, які би виділяли їх як кліриків[43]. Багато служителів мають релігійну освіту або проходять спеціальне навчання для проповіді. Церкви Христа підкреслюють, що немає поділу на кліриків і мирян, і що кожен член громади має свій дар і має грати свою роль у роботі церкви.

Варіації всередині Церков Христа

Хоча за доктриною Церкви Христа загалом досить цілісні, однак існують деякі помітні варіації всередині цієї спільноти. Спроба відтворення новозавітної церкви фокусується на способі організації церкви, на формах богослужіння або ж на тому, як церква має функціонувати. Через це всередині Церков Христа виникало багато розбіжностей внаслідок «методологічних» диспутів, які дуже важливі для учасників, оскільки їхня основна і найсерйозніша мета — це «відтворення форми та структури первісної церкви»[44].

Три чверті конгрегацій і 87% вірян описуються в «Енциклопедії руху Стоуна-Кемпбелла» як «мейнстрім», тобто основне русло спільноти, яке має спільний консенсус стосовно практики та теології[45].

Відмітною характеристикою більшості Церков Христа є конгрегаційні акапельні співи псалмів (іноді з використанням камертона-труби) під диригуванням музичного лідера[46]. Деякі конгрегації під час формальних щотижневих зібрань також допускають плескання в долоні і використання музичних інструментів.

Решту конгрегацій можна згрупувати у чотири не дуже чисельні категорії, які загалом відрізняються від «мейнстрімних» у певних практиках (але майже ніколи не відрізняються у теологічних поглядах)[47].

Найбільша з цих чотирьох категорій — це неінституційні Церкви Христа. Ця група відзначається тим, що виступає проти будь-яких інституційних об’єднань, що вищі за конгрегацію (громаду). Тобто проти притулків для сиріт чи біблійних коледжів. Також неінституційні конгрегації виступають проти використання приміщень церков для нецерковних активностей (таких як святкові обіди чи рекреації), проти створення «братств», концертних холів, гімназій та подібних структур. В усіх цих випадках протест ґрунтується на тому, що підтримка інституцій та позацерковних активностей не є справжньою функцією місцевої конгрегації. До цієї категорії у 2004 році зараховували 2 055 конгрегацій[48].

Інші три групи, чисельність конгрегацій у яких суттєво нижча навіть за неінституційні Церкви Христа, також виступають проти будь-яких організацій, вищих за рівень конгрегації, але відрізняються ще й за іншими практиками і віруваннями. Ці три групи нерідко пересікаються, але загалом вони мають ще більш консервативні погляди, ніж навіть неінституційні конгрегації[49].

1. Перша група виступає проти окремих недільних шкіл для дітей, або розділень вірних на статтю (такі конгрегації зустрічаються лише як одне цілісне зібрання у своєму регіоні). Сюди належить близько 1100 конгрегацій. Ця група зазвичай пересікається з групою «єдиної чаші» і може пересікатися з групою «взаємних настанов», які описані нижче.
2.  Друга група виступає проти використанні різних чаш для причастя (використовується термін «єдина чаша»). До цієї групи належить близько 550 конгрегацій, і вони всередині можуть ще більше поділятися у своєму ставленні до того, як має готуватися і проводитися причастя.
3. Остання й найменша група наголошує на взаємних настановах серед лідерів церкви і виступає проти того, щоб одна людина очолювала богослужіння. Для позначення групи використовується термін «взаємні настанови». До групи належить близько 130 конгрегацій.

Вірування

Джерела віровчення

Американська Біблія 1859 року

Для Церков Христа єдиним джерелом доктрини є Біблія (концепція sola scriptura)[50]. Текст Біблії вважається богонатхненним і непомильним. Церкви Христа загалом вважають Біблію історично точною і сприймають її буквально, окрім випадків, де контекст явно вказує на алегорію. У конгрегаціях існує багато свободи стосовно церковних практик, богослужінь та елементів доктрини, оскільки конгрегації не контролюються жодною вищою ієрархією. Їхній підхід до Біблії визначається «допусканням того, що Біблія цілком очевидна і проста, щоби явно донести свій зміст до будь-якого чесного читача»[51]. З цим також пов’язана їхня думка, що Біблія є «кресленням» або «конституцією» церкви[52].

Історично Церкви Христа використовували три герменевтичні підходи[53]:

• Аналіз приписів, прикладів та необхідних висновків; 
• Диспенсаційний підхід, що розділяє патріархальну, Мойсеєву та християнську диспенсації (біблійні періоди); при цьому Церкви Христа є нехіліастичними (амілленіальні) і загалом дотримуються претеристичних поглядів; 
• Історико-лінгвістичний аналіз.

Важливість кожного з цих трьох підходів варіювалася впродовж історії і в різних ситуаціях. Наразі у сучасних Церквах Христа майже повністю переважає перший підхід, що базується на аналізі біблійних приписів, прикладів та висновків із них. На практиці інтерпретація є дедуктивною і зазнає сильного впливу поширеної у Церквах Христа еклезіології та сотеріології[54]. Індуктивне обґрунтування теж використовується, коли, наприклад, усі записи «Книги діянь» впорядковуються й аналізуються, щоби визначити кроки, які необхідні для спасіння.

У 1980-тих постали дебати стосовно використання підходу з аналізом приписів, прикладів і висновків задля визначення основ віровчення Нового Заповіту. Окремі представники наголошували, що це призводить до надмірного законництва і натомість захищали герменевтику, що відштовхується від особи Бога, Христа і Святого Духа. Традиціоналісти ж відкидали цю «нову герменевтику»[55]. Поступово використання такої потрійної формули практично зникло, оскільки в конгрегаціях зросла увага до аспектів особистої духовності, до учеництва, служіння, родини та форм хваління Бога[56].

Багато вчених, що пов’язані з Церквами Христа, використовують методи сучасної біблійної критики, але відкидають заперечення надприродного, яке часто у ній присутнє. Загалом у їхньому науковому середовищі превалює класичний історико-лінгвістичний метод інтерпретації Біблії, який дає певну відкритість і до альтернативних підходів до розуміння Святого Письма[57].

Погляди на теологію

«Церкви Христа уникають терміну «теологія» і натомість вживають термін «доктрина»: теологія — це те, що люди говорять про Біблію, а доктрина — це просто те, що говорить Біблія»

— «Енциклопедія релігії на Півдні»[58]

Багато лідерів наполягають, що Церкви Христа просто слідують Біблії і не мають власної «теології»[59]. Християнська теологія у класичному розумінні (як систематичний розвиток класичних доктринальних тем) досить рідкісне і нове явище серед цього руху. Оскільки Церкви Христа відкидають будь-які формалізовані символи віри, які щось додають чи прибирають зі Святого Письма, то вони зазвичай відкидають і більшість концептуальних доктринальних позицій. Церкви Христа розробляють деякі «ключові мотиви»: розуміння Біблії (герменевтика), церкви (еклезіологія) і «плану спасіння» (сотеріологія)[60]. Важливість теології як вчення чи «доктрини» іноді захищається як необхідний елемент інтелігентної розмови із зовнішніми, відповіді на їхні питання, як елемент духовного здоров’я і наближення людини до Бога[61].

Сотеріологія

Сотеріологія (доктрина про спасіння) є одним із ключових аспектів віровчення Церков Христа. У своєму розумінні спасіння Церкви Христа є послідовними та твердими анти-кальвіністами. Навернення до Бога вони розуміють як «послух оголошеним у Євангелії фактам, а не як результат емоційного, натхненного Духом навернення»[62]. Церкви Христа дотримуються поглядів, що люди в зрілому відповідальному віці втрачені, бо вчиняють гріхи. Ці втрачені душі можуть бути викуплені через Ісуса Христа, Сина Божого, який приніс себе у жертву за людство[63]. Діти занадто юні, щоби відрізнити добро від зла і зробити свідомий вибір, тож вони вважаються вільними від гріха. Немає якогось чіткого віку, коли це трапляється, і конгрегації різняться у своєму визначенні віку відповідальності[64].

Церкви Христа загалом вчать, що процес спасіння включає наступні кроки[65]:

1) Людина повинна почути про Бога і бути правильно навчена (Рим. 10:14-17);

2) Людина повинна увірувати (Євр. 11:6; Мк. 16:16);

3) Людина повинна розкаятися, що означає відмову від попереднього способу життя і вибір Божих шляхів (Дії 17:30);

4) Людина повинна сповідати віру в те, що Ісус є Син Божий (Дії 8:36-37);

5) Людина повинна бути охрещена в ім’я Ісуса Христа (Дії 2:38);

6) Людина повинна жити так, як вимагається від християнина (1 Петра 2:9).

Починаючи з 1960-тих років багато проповідників стали наголошувати на ролі милосердя у спасінні, а не акцентувати лише на виконанні усіх приписів та прикладів із Нового Заповіту[66]. Це не був зовсім новий підхід, оскільки милосердю й раніше приділялася увага, а радше зміна акцентів.

Хрещення

Хрещення через занурення

Хрещення розглядається як один із найважливіших обрядів упродовж всієї історії християнства, однак різні християнські групи мають різні погляди на те, як слід проводити хрещення, яке його значення, яка його роль у спасінні і над ким його можна звершувати.

Хрещення у Церквах Христа здійснюється лише через повне занурення[67]. Повне занурення вважається більш точним наслідуванням смерті, поховання та воскресіння Христа, аніж інші форми хрещення. Церкви Христа наполягають, що у ранній церкві практикувалося саме повне занурення, а інші форми (як-от обливання) постали пізніше. На думку Церков Христа, хрестити можна лише дорослих, які здатні до свідомої віри і покаяння[68].

Історично Церкви Христа мали найбільш консервативні погляди на хрещення з-поміж усіх представників реставраційного руху, і вважали хрещення через занурення необхідним елементом навернення. Найпомітніші розбіжності у поглядах на хрещення серед Церков Христа полягали у тому, чи потрібно правильно розуміти роль хрещення для його дійсності[69]. Девід Ліпскомб вважав, що якщо віруючого охрещено без його рішення повністю слухатися Бога, то хрещення все одно дійсне, нехай віруючий і не розуміє повністю ролі хрещення у спасінні. Остін МакҐері натомість вважав, що для того, аби хрещення було дійсним, охрещуваний також має повністю розуміти, що хрещення здійснюється на прощення гріхів. Погляди МакҐері стали домінувати на початку 20 століття, однак позиція Ліпскомба повністю не зникла. Поява наприкінці 20 століття «Міжнародних Церков Христа», які перехрещували деяких представників Церков Христа, котрі до них долучалися, навіть тих, які свідомо хрестилися «на прощення гріхів», викликало у спільноті посилення уваги до проблеми перехрещування[70].

Церкви Христа вчать, що через хрещення віруючий спасає своє життя у вірі й послуху Богові, і що Бог «кров’ю Христа очищує людину від гріха та дійсно змінює її статус від чужинця до громадянина Божого царства. Хрещення — це не робота людини, тут діє сам Бог»[71]. Хрещення є пасивним актом віри, а не результатом нагороди за якісь заслуги. У хрещенні людина не має що запропонувати Богу. Хоча Церкви Христа не вживають термін «таїнство» стосовно хрещення, однак їхні погляди цілком можна так охарактеризувати. Вони вважають, що сила хрещення йде від Бога, який використовує хрещення як інструмент, а не від води чи від дії самої по собі. Також вони вважають, що хрещення є ключовою частиною трансформації людини, а не лише символом цієї зміни. Хоча всередині Церков Христа існує нечисельна течія, яка старається уникати надмірного акцентування на хрещенні, щоб уникнути сектантства, одначе основною тенденцією є «повторний погляд на багатство біблійного вчення про хрещення та посилення його центрального й основного місця у християнстві»[72].

Через віру в те, що хрещення є необхідною частиною спасіння, деякі баптисти вважають, що Церкви Христа дотримуються доктрини повного «відновлення через хрещення». Однак члени Церков Христа це заперечують і наполягають, що для спасіння необхідна також віра, покаяння, і що очищення відбувається кров’ю Христа через милосердя Боже, тому хрещення не є відновлювальним ритуалом[73]. Хрещення сприймається як вираження віри і покаяння, а не як діяльність, якою можна заробити спасіння.

Есхатологія

Види християнських еклезіологічних вчень

У сфері есхатології (розділу теології, який стосується кінцевих подій в історії світу і людства) Церкви Христа є загалом нехіліастичними (амілленіальними), тобто не вірять у те, що Христос матиме в буквальному сенсі фізичне «тисячолітнє царство» на Землі, і що мова в «Одкровенні Йоана Богослова» йде умовно про час від розп’яття Христа до Другого пришестя. Первісно у Церков Христа переважав постмілленіалізм (присутній у журналі «Millennial Harbinger» Александра Кемпбелла), тобто віра в те, що Друге пришестя Христа відбудеться після тисячолітньої доби процвітання християнства на Землі. Однак у період Першої світової війни постмілленіальних поглядів переважно перестали дотримуватися і вони стали рідкістю, хоче подекуди ще існують[74]. У Церквах Христа існували також премілленіальні погляди (віра в те, що після Другого пришестя Христа на Землі настане Його тисячолітнє царство, «золотий вік»), й у першій половині 20 століття всередині велися гарячі дискусії на цю тему, але до кінця століття вони зникли і цим питанням більше не приділяється особливої уваги[75].

Пневматологія

У сфері пневматології (вчення про Святого Духа) у Церков Христа основний інтерес стосується сфери «роботи Святого Духа», тобто уявлення про те, яким саме чином на віруючих діє Святий Дух. У 19 столітті у всьому реставраційному русі переважала думка, що Святий Дух діє на людей лише через богонатхненне Святе Письмо. Ці раціоналістичні погляди асоціюються з Александром Кемпбеллом, який вірив, що Дух спрямує людей до спасіння, але робить це тим же чином, що й одна людина може спрямувати іншу — тобто через слова та ідеї. Бартон Стоун вірив, що Дух діє безпосередньо, але такі погляди в реставраційному русі були тоді менш поширені. Впродовж 20 століття Церкви Христа зазнали певного впливу харизматичних рухів і раціональна концепція Кемпбелла була частково переглянута, стала допускатися і більш безпосередня дія Святого Духа[76].

Еклезіологія і церковна історія

В основі еклезіології Церков Христа лежить фундаментальний принцип «реставрації» (відновлення), який також називають «християнським примітивізмом». Суть цього підходу полягає в тому, що церква має визначатися первісною ранньохристиянською церквою як нормативною моделлю[77].

Заклик до реставрації виправдовується тим, що первісна чистота церкви була з часом забруднена і викривлена. Це відпадіння пов’язується з розвитком католицизму та деномінаціоналізму[78]. Новозавітні вірші, у яких говориться про майбутню апостасію (2 Фес. 2:3) та єресі (Дії 20:29, 1 Тим. 4:1, 2 Тим. 4:4 тощо) розуміються як передбачення цього відпадіння. Логіка «реставрації» може мати на увазі, що «справжня» церква повністю зникла, і таким чином вести до повної ексклюзивності власної релігійної спільноти. Однак більш поширеною є позиція, що «справжня церква … завжди існувала через милосердя, а не людські творіння»[79]. Ранні лідери реставраційного руху не вірили, що справжня церква перестала існувати, а лише прагнули реформувати й об’єднати церкву на основі ранньохристиянської моделі[80].

Історії церкви всередині спершу не приділялася особлива увага, але останнім часом на неї стали звертати увагу.

Акапельне богослужіння

Церкви Христа поєднують відсутність історичних свідчень про те, що у ранній церкві використовувалися музичні інструменти для богослужіння, а також переконаність у тому, що в Новому Заповіті немає підтримки використання музичних інструментів для церковних богослужінь. Унаслідок цього вони наполягають, що музичні інструменти в богослужіннях використовувати не варто[81]. Історично Церкви Христа завжди практикували акапельні співи під час своїх богослужінь.

Використання музичних інструментів було одним із суперечливих моментів американського рестравраційного руху від самого його початку. Одні знаходили старозавітні підтвердження можливості використання інструментів, тоді як інші наполягали, що християнська церква має будуватися на новозавітних приписах, де про інструменти нічого не сказано.  Александр Кемпбелл виступав проти використання інструментів. У середині 19 століття деякі церкви реставраційного руху використовували органи та піаніно, що призвело до відділення Церков Христа від таких груп, які допускали використання інструментальної музики.

Біблійне обґрунтування акапельного співу Церкви Христа знаходять тут:

• «А коли відспівали вони, то на гору Оливну пішли» (Матф. 26:30); 
• «Тому я хвалитиму Тебе, Господи, серед поган, і Ім'я Твоє буду виспівувати!» (Рим. 15:9); 
• «І не впивайтесь вином, в якому розпуста, але краще наповнюйтесь Духом, розмовляючи поміж собою псалмами, і гімнами, і піснями духовними, співаючи й граючи [роблячи мелодію] в серці своєму для Господа…» (Еф. 5:18-19); 
• «Буду молитися духом, і буду молитися й розумом, співатиму духом, і співатиму й розумом» (1 Кор. 14:15); 
• «Вдячно співайте у ваших серцях Господеві псалми, гімни, духовні пісні!» (Кол. 3:16); 
• «Сповіщу про Ім'я Твоє браттям Своїм, буду хвалити Тебе [співати Тобі] серед Церкви!» (Євр. 2:12); 
• «Отож, завжди приносьмо Богові жертву хвали, цебто плід уст, що Ім'я Його славлять» (Євр. 13:15).

Існують конгрегації Церков Христа, де дозволяється плескання в долоні, а також нечисленні, де дозволяється використання музичних інструментів. Останні іноді називають себе «Церкви Христа (інструментальні)»[82].

Історія

Ранній реставраційний рух

Місце зібрання, де відбулося об’єднання
Християнських церков і Церков Христа

Реставраційний рух постав із кількох незалежних спроб повернутися до апостольського християнства. Дві з них мають особливе значення для розвитку руху. Перша спроба, очолювана Бартоном Стоуном, розпочалася у штаті Кентуккі, її прихильники називали себе просто «Християни». Друга спроба мала місце у західній Пенсильванії і її очолили Томас Кемпбелл та його син Александр Кемпбелл, які використовували назву «Учні Христа». Обидві групи прагнули відновити християнську церкву на основі Нового Заповіту й обидві вважали, що символи віри лише розділяють християн[83].

Рух Кемпбеллів мав характер систематичної та раціональної реконструкції ранньої церкви, тоді як рух Стоуна характеризувався радикальною свободою та відсутністю догматичності. Попри їхні розбіжності, обидва рухи погоджувалися у кількох ключових моментах. Обидві сторони вважали, що відновлення ранньої церкви є шляхом до християнської свободи, і що єдність між християнами можна досягти, лише якщо брати за зразок апостольське християнство. Відданість обох рухів справі відновлення ранньої церкви та прагнення єдності всіх християн призвели до їхнього об’єднання. Це об’єднання відбулося у 1832 році[84].

Реставраційних рух розпочався під час Другого великого пробудження і зазнав його суттєвого впливу. Хоча прихильники Кемпбелла вважали табірні зібрання духовною маніпуляцією, однак південна фаза Пробудження мала значний вплив на рух Стоуна, а згодом вплинула на підходи до євангелізації в обох гілках[85].

Розділення Церков Христа та Християнської церкви

«Ніщо у житті не завдало мені більше душевного болю, ніж розділення з тими, з ким я до цього працював і кого любив»

— Девід Ліпскомб, 1899[86]

Девід Ліпскомб

У 1906 році вперше релігійний перепис населення у США позначив Християнські церкви та Церкви Христа як окремі релігійні групи. Це була остаточна фіксація розділення, яке почалося ще у 1880-тих і зростало під впливом консервативних проповідників, таких як Даніел Соммер. Найпомітнішою розбіжністю між двома гілками було відкидання музичних інструментів для богослужіння у Церквах Христа. Суперечки щодо музичних інструментів почалися в 1860-тих, коли в деяких церквах встановили органи. Церкви Христа наполягали, що не можна вводити те, що прямо не вказано у текстах Нового Заповіту, тоді як Християнські церкви говорили, що нововведення можливі, якщо вони прямо не суперечать Новому Заповіту. Інша суперечність була стосовно місіонерських товариств. Хоча усі підкреслювали важливість місії, але в Церквах Христа вважали, що місіонерські товариства як організації не мають біблійного підґрунтя і применшують роль місцевих конгрегацій — біблійних церков. На поділ також вплинула американська громадянська війна.

У 1968 році на міжнародному зібранні Християнських церков (Учнів Христа) ті церкви, які прагнули більш чіткої організаційної структури і хотіли більшої відкритості до інших християн та екуменізму, прийняли сучасну ліберальну теологію й сформували «Християнські церкви (Учні Христа)». Ті ж конгрегації, які це не прийняли, продовжувати діяти як незалежні «Християнські церкви і церкви Христа», що остаточно утвердило розрив між гілками реставраційного руху[87].

Зазвичай цей розрив визначають як розрив між власне «реставрацією» ранньої церкви (Церкви Христа), де єдність всіх християн є вторинним аспектом, та прагненням до єдності всіх християн (Християнські церкви), де реставрація є вторинною.

Музика

Традиція акапельного співу глибоко вкорінена у Церквах Христа і призвела до появи багатьох церковних гімнів на початку 20 століття. Відомими авторами гімнів у Церквах Христа були Альберт Брамлі («I’ll Fly Away») та Тілліт Теддлі («Worthy Art Thou»). Традиційні гімни Церков Христа зазвичай написані у стилі «госпел». Збірка «Великі пісні Церкви» була вперше опублікована у 1821 році і звідтоді багато разів перевидавалася та широко використовується.

Хоча більшість Церков Христа не використовують музичні інструменти, однак з 2000-них років у деяких конгрегаціях вони стали дозволятися.

Інституційні суперечності

Після Другої світової війни Церкви Христа стали надсилати проповідників, служителів і гуманітарну допомогу у повоєнну Європу та Азію.

Хоча існувала домовленість не утворювати парацерковних «місіонерських товариств» (виходячи з того, що місіонерська діяльність має здійснюватися лише самими церквами), однак все одно виник доктринальний конфлікт щодо того, як саме здійснювати місію. Зокрема, були суперечності щодо того, хто має фінансувати і контролювати такі проекти, як будинки для сиріт, біблійні коледжі, організацію нових конгрегацій, а також масштабні радіо- та телепередачі.

Конгрегації, які підтримували і брали участь у збиранні коштів для цих «інституційних» видів діяльності називалися «спонсорськими церквами». Конгрегації, які виступали проти такого, стали називалися «неінституційними» Церквами Христа. Ці інституційні суперечності призвели до серйозного поділу між Церквами Христа у 20 столітті.

Відділення Міжнародних Церков Христа

Коріння Міжнародних Церков Христа (International Churches of Christ, ICoC) лежить у русі «учнівства», який постав у середовищі основних Церков Христа впродовж 1970-тих років. Цей рух розвинувся у студентському служінні Чака Лукаса[88].

Служіння у Кросроадській церкві Христа

У 1967 році Чак Лукас був служителем церкви Христа на 14-й вулиці у Ґейнсвіллі, штат Флорида, яку згодом перейменували у Кросроадську церкву Христа. Того року він почав новий проект під назвою «Рух на кампус» (Campus Advance), на основі принципів «Кампуського хрестового походу» харизматичних церков. Ця програма базувалася в Університеті Флориди і мала за мету активну євангелізацію студентів через довірливу релігійну атмосферу у формі «душевних розмов» та «молитовних партнерів». Душевні розмови проводилися у гуртожитках і включали молитви та обмін думками, за ними наглядав лідер, який також міг розподіляти повноваження між членами групи. Молитовне партнерство передбачало, що новонавернений отримає старшого наставника для особистих настанов і підтримки. Обидва підходи вели до глибокого включення віруючих в життя один одного, що призвело до критики Чака Лукаса, якого стали звинувачувати у створенні закритого культу[89].

Кросроадський рух поширився на деякі інші Церкви Христа. Один із навернених Лукасом, Кіп МакКін, переїхав до Бостона і в 1979 році почав працювати за цією системою учнівства у Лексинґтонській церкві Христа. Він попросив вірян конгрегації «підтвердити свою відданість Христу» і представив систему партнерів з учнівства[90]. Конгрегація стала швидко зростати і була перейменована у Бостонську церкву Христа. На початку 1980-тих фокус усього кросроадського руху перемістився у Бостон, де саме Кіп МакКін і Бостонська церква Христа стали в першу чергу асоціюватися з рухом, а сам рух стали називати «Бостонським».

Формальний розрив із основними Церквами Христа відбувся у 1993 році, коли були офіційно організовані Міжнародні Церкви Христа. Це формалізувало розділення, яке вже й так існувало між учасниками кросроадського/бостонського руху та звичайними Церквами Христа[91].

Кіп МакКін був відправлений у відставку у листопаді 2002[92]. Після цього деякі лідери МЦХ робили делікатні спроби примиритися з основними Церквами Христа, зокрема під час лекційної програми в Абіленському християнському університеті у лютому 2004 року[93].

Церкви Христа за межами США

Наразі більшість членів Церков Христа живуть за межами США. Є понад мільйон членів Церков Христа в Африці, близько мільйона в Індії, 50 тисяч у Латинській Америці. Загалом Церкви Христа налічують понад 3 мільйони послідовників, із яких близько 1 300 000 проживає у США[94].

В Україні

В Україні діють як традиційні Церкви Христа (19 конгрегацій, 2 старійшин, близько 1100 вірних)[95], так і Міжнародні Церкви Христа (9 регіональних церков, де деякі складаються з кількох конгрегацій, кілька тисяч вірних)[96]. Згідно державної статистики в Україні станом на 1 січня 2018 року було зареєстровано 102 громади Церков Христа різних гілок із 88 священнослужителями[97].

Дмитро Кузьменко,

переклад з англійської Вікіпедії з доповненнями, 2019

Література

• Allen, C. Leonard; Hughes, Richard T. Discovering Our Roots: The Ancestry of the churches of Christ. — Abilene Christian University Press, 1988.
• Baxter, Batsell Barrett. Who are the churches of Christ and what do they believe in? // Internet Ministries — Churches of Christ.
• Berry, Carmen Renee. The Unauthorized Guide to Choosing a Church. — Brazos Press, 2003.
• Ferguson, Everett. The Church of Christ: A Biblical Ecclesiology for Today. — Eerdmans Publishing, 1996.
• Foster, Douglas Allen; Dunnavant, Anthony L. The Encyclopedia of the Stone-Campbell Movement: Christian Church (Disciples of Christ), Christian Churches/Churches of Christ, Churches of Christ. — Eerdmans Publishing, 2004.
• Garrett, Leroy. The Stone-Campbell Movement: The Story of the American Restoration Movement. — College Press, 2002. — 573 p.
• Hazelip, Harold; Holloway, Gary; Harris, Randall J.; Black, Mark C. Theology Matters: In Honor of Harold Hazelip: Answers for the Church Today. — College Press, 1998. — 368 p.
• Hawkins, Ralph K. A Heritage in Crisis: Where We've Been, Where We Are, and Where We're Going in the Churches of Christ. — University Press of America, 2008. — 147 p.
• Hawley, Monroe E. Redigging the Wells: Seeking Undenominational Christianity. — Abilene, Texas: Quality Publications, 1976.
• Hill, Samuel S.; Lippy, Charles H.; Wilson, Charles Reagan. Encyclopedia of Religion in the South. — Mercer University Press, 2005.
• Hooper, Robert W. A Distinct People: A History of the churches of Christ in the 20th Century. — Simon and Schuster, 1993. — 391 p.
• Howard, V. E. What Is the church of Christ? / 4th Edition (Revised). — 1971.
• Hughes, Richard Thomas; Roberts, R.L. The Churches of Christ / 2nd Edition. —  Greenwood Publishing Group, 2001. — 345 p.
• Matlins, Stuart M.; Magida, Arthur J. Churches of Christ // How to Be a Perfect Stranger: A Guide to Etiquette in Other People's Religious Ceremonies. — Wood Lake Publishing Inc., 1999.
• Olbricht, Thomas H. Hermeneutics in the Churches of Christ // Restoration Quarterly. — Vol. 37/No. 1, 1995.
• Rhodes, Ron. Churches of Christ // The Complete Guide to Christian Denominations: Understanding the History, Beliefs, and Differences. — Eugene, Oregon: Harvest House Publishers, 2015.
• Wharton, Edward C. The Church of Christ: The Distinctive Nature of the New Testament Church. — Gospel Advocate Co., 1997.

Примітки

1. Rhodes, Ron. Churches of Christ // The Complete Guide to Christian Denominations: Understanding the History, Beliefs, and Differences. — Eugene, Oregon: Harvest House Publishers, 2015.

2. Shelly, Rubel. I Just Want to Be a Christian. — Nashville, Tennessee: 20th Century Christian, 1984.

3. McAlister, Lester G.; Tucker, William E. Journey in Faith: A History of the Christian Church (Disciples of Christ). — St. Louis: Chalice Press, 1975. — P. 242-247.

4. Williams, Paul. Robert Haldane (1764-1842) // Evangelical Times. — February 2014.

5. Baxter, Batsell Barrett. Who are the churches of Christ and what do they believe in? // Internet Ministries — Churches of Christ.

6. Baxter.

7. Allen, p. 108.

8. Baxter; Allen, p. 82, 104-105.

9. Baxter.

10. Howard, p. 29.

11. Baxter, Batsell Barrett; Ellis, Carroll. Neither Catholic, Protestant nor Jew. — Church of Christ, 1960.

12. Hill, p. 213.

13. Hooper, p. 1.

14. Hill, p. 212.

15. Berry, p. 328.

16. Baxter; Rhodes, p. 124.

17. Matlins, p. 103.

18. Baxter; Berry, p. 238, 240; Rhodes, p. 123.

19. Baxter; Berry, p. 238; Rhodes, p. 124; Howard, p 47-54.

20. Baxter; Berry, p. 238; Rhodes, p. 124; Matlins, p. 103.

21. Baxter; Berry, p. 238; Rhodes, p. 124; Matlins, p. 107.

22. Baxter; Berry, p. 240; Rhodes, p. 125.

23. Matlins, p. 103.

24. Foster, p. 240.

25. Wharton, p. 23-37.

26. Foster, p. 212; Church numbers listed by country // ChurchZip. — 2014.

27. Foster, p. 213.

28. Kosmin, Barry A.; Keysar, Ariela. American Religious Identification Survey (ARIS 2008).

29. Foster, p. 213.

30. Yeakley, Flavil. Good News and Bad News: A Realistic Assessment of Churches of Christ in the United States: 2008.

31. Foster, p. 220.

32. Hawley, p. 136-137.

33. Howard, p. 163-164.

34. Matlins, p. 103; Berry, p. 238; Rhodes, p. 124; Foster, p. 213.

35. Rhodes, p. 124; Foster, p. 206.

36. Baxter; Matlins, p. 106.

37. Baxter; Rhodes, p. 124.

38. Howard, p. 53, 48-52.

39. Ferguson, p. 323, 335.

40. Foster, p. 531.

41. Foster, p. 532.

42. Foster, p. 531.

43. Matlins, p. 103.

44. Hill, p. 212.

45. Foster, p. 213.

46. Berry, p. 240; Foster, p. 417.

47. Foster, p. 213.

48. Там само.

49. Там само.

50. Rhodes, p. 123.

51. Hill, p. 212.

52. Hill, p. 213.

53. Foster, p. 387; Olbricht.

54. Olbricht.

55. Foster, p. 219.

56. Foster, p. 388.

57. Foster, p. 389.

58. Hill, p. 213.

59. Foster, p. 737.

60. Там само.

61. Hazelip, p. 10-11.

62. Foster, p. 215.

63. Rhodes, p. 124.

64. Rhodes, p. 124; Matlins, p. 107.

65. Barrett.

66. Hughes, p. 152-153.

67. Matlins, p. 107; Rhodes, p. 124.

68. Barrett; Rhodes, p. 124; Howard, p. 318-319; Ferguson, p. 195.

69. Foster, p. 63.

70. Foster, p. 66.

71. Там само.

72. Там само.

73. Foster, p. 630-631.

74. Foster, p. 219; Rhodes, p. 125.

75. Foster, p. 97.

76. Foster, Douglas A. Waves of the Spirit Against a Rational Rock: The Impact of the Pentecostal, Charismatic and Third Wave Movements on American Churches of Christ // Restoration Quarterly. — 45:1, 2003.

77. Foster, p. 635.

78. Howard, p. 56-66, 103-138.

79. Foster, p. 640.

80. Foster, p. 638.

81. Howard, p. 237-238, 244-246; Foster, p. 415; Berry, p. 240; Rhodes, p. 124; Barrett.

82 Hawkins, p. 667.

83. Hawley, p. 27-32.

84. Foster, p. xxii, xxxvii.

85. Foster, p. 368.

86. Garrett, p. 104.

87. Garrett, p. 407-409.

88. Foster, p. 418.

89. Paden, Russell. The Boston Church of Christ // Miller, Timothy. America's Alternative Religions. — Albany: State University of New York Press, 1995.  — P. 133–136.

90. Foster, p. 418.

91. Garrett, p. 442; Foster, p. 418-419.

92. Foster, p. 419.

93. Там само.

94. Foster, p. 212.

95. On-Line Directory of Churches of Christ Worldwide.

96. Find Us // Disciples Today.

97. Релігійні організації в Україні станом на 1 січня 2018 року.

---

This work is licensed under a Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 International License.