Ханаанська література

Ханаанський скарабей із Самарії

Ханаанська література — загальний термін на позначення літератур народів Ханаану (територія сучасних Ізраїлю, Палестини, Лівану, частини Сирії та Йорданії) за виключенням давньоєврейської літератури. Термін досить суперечливий, бо до ханаанської літератури не включають давньоєврейську літературу, яка формувалася і побутувала у цьому ж регіоні, а стародавні євреї етнічно й лінгвістично були близько споріднені з іншими ханаанськими народами і відрізнялися від них лише релігією. Водночас уґаритська й фінікійська літератури, які зазвичай розглядаються у межах терміну, достатньо різні культурно, щоби розглядати їх разом. Загалом до ханаанської літератури зараховують: ранньоханаанські написи (до чіткого виокоремлення фінікійської, уґаритської і давньоєврейської мов), ханаано-аккадські Амарнські листи, уґаритську, фінікійську, моавську, аммонську, едомську та філістимську літератури. Останні чотири представлені лише кількома написами. Уґаритська література зберіглася дуже добре завдяки клинописному архіву глиняних таблиць Уґарита. Фінікійська література, найімовірніше, була найбагатшою з усіх, але майже не вціліла, бо тексти записувалися на папірусі, який не зберігається довго у вологому кліматі Ханаану.

Історичне тло

Ханаан у 9 столітті до Р.Х.

Ханаан — це сукупна назва регіону, яка часто (наприклад, у Біблії) вживалася як синонім Фінікії або доізраїльської Палестини. Імовірно, від 2 тисячоліття до Р.Х. термін «Ханаан» фінікійці використовували як самоназву своєї країни. Є й інші свідчення (аккадські, єгипетські), коли цим терміном називався регіон Палестини, але невідомо, чи самі мешканці розглядали ці два ареали як єдине ціле. Етимологія слова «Ханаан» лишається неясною. Вважається, що слово має семітське походження. Найімовірніші гіпотези значення: «низьке місце, впадина» та «місце заходу сонця, захід»[1].

Ханаанська культура існувала майже на всьому східному Середземноморському узбережжі впродовж другого тисячоліття до Р.Х., а потім, на вужчій території, і в першому тисячолітті до Р.Х. Культура поширилася з Палестини на територію сучасного Лівану, а згодом до сирійського узбережжя (місто Уґарит біля сучасної Латакії). Хоча вся ця територія мала певну культурну спільність, однак політично вона ніколи не була єдиною, а ділилася на численні невеликі незалежні держави. Термін «Ханаан», одначе, вживався у пізню бронзову добу (1500-1150 до Р.Х.) на позначення держав у Палестині та Леванті, які політично підпорядковувалися Єгипту (Уґарит у часи створення своєї літератури вже не входив у цю спільноту, а був частиною Хетського царства).

У 1 тисячолітті до Р.Х. Фінікія та Палестина були територіями, які суттєво різнилися у політично-адміністративному, господарчому та культурному плані. Однак уявлення про Ханаан як єдину історичну область, імовірно, зберігалося і в ту добу. У «Книзі Буття» (10:19) Ханааном називається територія від Сідона до Гази, а в «Книзі Ісуса Навіна» (13:2-6) до Ханаану зараховується ще й Бібл. Водночас ця єдність була не за мовною ознакою. Моавська та аммонська мови були близькоспоріднені з фінікійською та давньоєврейською, але Зайордання, де розташовувалися держави Моав та Аммон, до Ханаану не зараховувалися. Також немає достатніх свідчень, що в цей час до Ханаану зараховували Уґарит, хоча уґаритська мова відносно близька до ханаанських мов.

Ханаанське помешкання

У текстах Біблії Ханаан постає як одна із назв земель, яку євреї завоювали для створення власної держави у 1 столітті до Р.Х. Ханаанці у Біблії — це автохтонне язичницьке населення Обітованої Землі. Їхня релігія протиставлялася єврейській і їх було вигнано із цих земель, коли євреї прибули. Євреї дуже наполегливо протиставляють себе ханаанцям у всьому тексті Біблії. Тут є деяка іронія, оскільки наразі добре відомо, що єврейська культура загалом постала на основі ханаанської цивілізації і була дуже тісно з нею пов’язана[2].

Ханаанська культура була на периферії великих цивілізацій стародавнього Близького Сходу. Вона не стала центром великої політичної влади і не була знана за свої культурні чи художні досягнення. Більшу частину свого існування вона економічно і політично підпорядковувалася культурним центрам півдня (Єгипет), півночі (Хетські держави) та сходу (Мітанні, Ассирія, Вавилонія). Та попри цю позірну слабкість ханаанці принесли у західну цивілізацію два надзвичайно важливі елементи — вони створили культурне тло для розвитку єврейської релігії, котра згодом стала домінувати над усім західним світом через своїх нащадків (юдаїзм, християнство та іслам), а також винайшли алфавітну систему письма, яка стала предком усіх алфавітних систем Європи і Близького Сходу.

 

Ханаанський скарабей

Мови

Ханаанськими мовами називають групу споріднених мов, на яких говорили стародавні мешканці Фінікії, Палестини та Зайордання: субстратна мова амарнських листів із Палестини та Фінікії, фінікійська, давньоєврейська, моавська, аммонська та едомська. Уґаритська мова, хоч і споріднена з ханаанськими мовами, зазвичай розглядається окремо.

Філістимляни не були семітами, їх пов’язують із «народами моря» або егейською (мікенською) цивілізацією. Філістимська мова лишається некласифікованою і нечисленні фрагментарні тексти на ній (лінійним письмом та фінікійським алфавітом) нерозшифровані. Однак знайдені в Екроні філістимські написи зроблені ханаанським діалектом, тож припускають, що філістимляни швидко асимілювалися з ханаанською культурою і мовою, і почали говорити семітською говіркою, яку називають екронською.

Тексти

До кінця  1920-тих років дослідники мали у своєму розпорядження лише випадкові згадки про книги, що приписувалися (у багатьох випадках необґрунтовано) фінікійським авторам, а також уривки з творів еллінізованих фінікійців. Лише після археологічних розкопок у стародавньому Уґариті у 1930-тих було віднайдено значну кількість письмових пам’яток, які дозволили скласти уявлення про передньоазійську семітськомовну словесність середини 2 тисячоліття до Р.Х. Хоча ці відомості досить фрагментарні і стосуються лише одного міста, однак вони дозволяють окреслити як розвивалася і якою була загальна ханаанська література[3].

Загалом ханаанську літературу можна розділити на наступні корпуси текстів:

1. Ранньоханаанські написи 1850-1000 років до Р.Х. (написи на камінні, металі та посуді; дуже фрагментарні, часто нерозшифровані)
2. Амарнські листи ханаанського походження (бл. 1360-1332 до Р.Х., написані ханаано-аккадською сумішшю)
3. Уґаритські клинописні тексти (1380-1180 до Р.Х.; величезний архів із кількох тисяч табличок, частина із яких є літературними)
4. Фінікійські тексти 1000-300 років до Р.Х. (написи, листи тощо; кілька сотень текстів)
5. Аммонські написи (850-500 до Р.Х., кілька текстів)
6. Моавські написи (830-500 до Р.Х., кілька текстів)
7. Едомські написи (800-500 до Р.Х., кілька текстів)
8. Філістимські написи (900-400 до Р.Х., кілька нерозшифрованих текстів філістимською і кілька текстів екронською)
9. Давньоєврейська література (епіграфіка, листи та Біблія) теж може розглядатися як частина ханаанської

Ранньоханаанські написи

Написи лінійним алфавітним письмом — це найбільш ранній корпус ханаанських текстів. Їх називають ранньоханаанськими або протоханаанськими. Алфавітне письмо було винайдено у Ханаані під єгипетським впливом і призначалося для писання чорнилом на папірусі. Через недовговічність цього матеріалу практично всі алфавітні ханаанські тексти зникли. Втім, існує достатньо побічних свідчень (єгипетських та аккадських) про ханаанські говірки 2 тисячоліття до Р.Х. Також вціліло кілька фрагментів на камінні, металі та посуді, що дають невеликі свідчення про дуже важливу і багату літературу, яка була втрачена.

Хоча існують свідчення, що ханаанці винайшли алфавіт у 20 столітті до Р.Х., однак із другого тисячоліття до Р.Х. зберіглося надзвичайно мало написів. Імовірно, найбільш ранніми є два написи, знайдені у 1994-1995 роках у Ваді-ель-Хол у західній пустелі Верхнього Єгипту. Перший напис висічений горизонтально на скелі й оточений кількома ієратичними написами Середнього Царства, у котрих згадуються «азійські» військові загони в регіоні. Напис складається з 16 літер. Другий напис із 12 літер висічений також тут, але вертикально. Архаїчні алфавітні знаки висічені немов зображення предметів, одначе більшість із них ідентифікуються без особливих проблем. Однак розуміння таких коротких текстів завжди стикається з труднощами, тож за виключенням кількох слів (rb — «ватажок», ᵓl — «бог» або «Ел») зміст лишається неясним[4].

Протоханаанський напис

Найбільша колекція ранніх алфавітних написів походить із Синайського півострова (бірюзові копальні Серабіт-ель-Хадім) і датується періодом від 18 до 15 століття до Р.Х. Тут було знайдено близько тридцяти написів, найдовший із яких має 35 літер, однак більшість значно коротші. Літери переважно ідентифіковані, однак 3-4 знаки лишаються нез’ясованими. Літери тут зберігають свій піктографічний вигляд. Деякі слова цих текстів ідентифікуються із великою вірогідністю, однак їхнє повне дешифрування наразі неможливе. Зрозумілі слова включать bn — «син», bᶜlt — «володарка» (вірогідно титул богині Гатор, якій поклонялися у Серабіт-ель-Хадімі), bṯn — змія (використовується як епітет божества), rb — «ватажок», nqb — «копальня», nqbn — «гірник, рудокоп», `l — «бог», ᵓlm — «вічність» (вживається для епітету божества «бог вічності», що також наявний у Біблії, Бут. 21:33)[5]. Ці слова доводять, що тексти є західносемітськими і їх можна ідентифікувати як ханаанські.

Кілька записів того ж часу було знайдено власне у Ханаані. Наприклад, на уламку глечика з Ґезеру зберіглося три літери, середня з яких нечітка. Текст, можливо, читається як klb, тобто ім’я «Калеб» або слово «пес». Однак середню літеру можна також прочитати як w. Ще один ранній напис було знайдено у Тель-Наґіла, теж на уламку глечика. Контекст фрагменту незрозумілий, тож його не можна перекласти.

У 13 столітті до Р.Х. стало з’являтися більше написів і в цей же час письмо стало більш абстрактним. Піктографічна природа літер практично зникла, тож письмо від цього часу і далі називають лінійним. Із 13 і до кінця 11 століття до Р.Х. написи лишаються стандартно короткими і часто їх неможливо дешифрувати. Однак кілька написів із цього періоду можна зрозуміти. З-поміж них Лахіський глечик, декорована посудина, котру було знайдено у руїнах храму пізнього бронзового віку. На глечику міститься напис: «Маттан. Пожертва для моєї пані, Елат». Маттан — це, вірогідно, ім’я того, хто приніс пожертву, а Елат — ім’я богині, якій пожертва призначалася. Інший цікавий напис містить Ізбет-Сартахський уламок, що походить із залізного періоду I в Ізбет-Сартах і датується 12 або 11 століттям до Р.Х. Це очевидно учнівська вправа з письма. Четвертий рядок є копією 22-літерного алфавіту, тоді як літери вище, найімовірніше, є просто спробами писати випадкові літери. Із 11 та початку 10 століття до Р.Х. походить низка бронзових наконечників для стріл, на яких вказуються імена їхніх власників. Найвідомішими з них є наконечники з Ель-Хадру (COS 2.84), вірогідно найбільш ранні зі знайдених. Чотири з п’яти знайдених наконечників мають однаковий напис: «Наконечник Абд-Лабіта». Наконечники, що знайдені в інших місцях, зазвичай підписані таким же чином («Наконечник [ім’я]») з одного боку й епітетом з іншого боку (найчастіше «сина [ім’я]», але також і «короля Амурру» чи «людини [ім’я]»). Функція цих наконечників незрозуміла. Вони виглядають занадто ретельно зробленими, як для пересічного полювання, тож могли використовуватися як пожертви богам, або ж у якихось релігійних чи магічних ритуалах[6].

Наконечники з Ель-Хадру

Амарнські листи з Ханаану

Амарнський лист

«Амарнські листи» (бл. 1360-1332 до Р.Х.) було знайдено у південному Єгипті в руїнах Ель-Амарни, стародавнього Ахетатена, столиці фараона Ехнатона (Аменхотепа IV), який правив у 14 столітті до Р.Х. Із 382 таблиць 350 є листами, переважно писаними до фараона, але також є й кілька копій листів фараона закордон. 44 листа представляють листування між Єгиптом та великими політичними силами Близького Сходу: Міттані, Хетським царством, Ассирією, Вавилоном, Арзавою та Алашією (Кіпром). Ці листи проливають багато світла на надзвичайно складну політику найвищого рівня на стародавньому Близькому Сході, з усіма її протоколами, маневруваннями задля отримання сили і переваг, укладанням альянсів тощо. Більшість із решти 306 листів походять із невеликих васальних єгипетських держав південного та центрального Леванту, із територій, які позначалися єгиптянами та самими мешканцями як Ханаан. 7 із цих листів були написані фараоном до васалів. Ці листи містять об’ємну інформацію про політичну ситуацію в Ханаані у 14 столітті до Р.Х.

Амарнські листи записані ханаансько-аккадським письмом: унікальним явищем, коли для запису ханаанських діалектів використовувалися аккадські кореневі та, частково, граматичні морфеми[7]. У. Моран опублікував коментований переклад усіх амарнських листів на французьку та англійську мову[8]. Нові знахідки амарнських листів публікувалися Е. Рейні.

Деякі вчені припускають, що «Амарнські листи» — це звичайне листування до єгипетського двору. Одначе більшість дотримуються думки, що воно радше надзвичайне, спричинене нестандартними подіями: в одних випадках це відповіді на листи фараона, в інших — благання про допомогу у боротьбі з місцевими ворогами. Листи-відповіді на послання фараона дають чітке уявлення, які зобов’язання васали мали перед сувереном. Від них очікувалося регулярне надсилання в Єгипет для фараона товарів, іноді рабів, а у випадку, якщо єгипетська армія здійснювала перехід через їхні землі, вони мали забезпечити її припасами на час переходу чи зупинки. Численні листи від васалів, у яких говориться, що вони готові прийняти єгипетські війська, свідчать про те, що наприкінці правління Ехнатона готувалася якась велика військова кампанія проти Сирії, однак наразі немає історичних свідчень, що вона була здійснена. Можливо, цьому завадила смерть фараона[9].

На диво велика кількість листів є проханнями до фараона про допомогу солдатами і озброєнням задля боротьби проти правителя сусіднього міста-держави, який, на думку автора листа, повстав проти влади фараона і напав на місто автора. Багато листів запевняють, що всі міста Ханаану повстали, окрім міста автора листа, який єдиний лишається вірним фараону. Автор зазвичай описує це повстання так, що його ворог збирається передати захоплені землі «хапіру» (цим терміном регулярно позначали ворогів фараона). Хоча існує суперечність щодо точної інтерпретації терміну «хапіру», однак очевидно, що це певна категорія мешканців Ханаану, які розірвали альянси із усіма політичними силами регіону, живуть у сільській місцевості, а також часто вдаються до розбійницьких нападів. Очевидно також, що в «Амарнських листах» це поняття має лайливе значення. Ханаанські правителі, які перебувають один із одним у конфлікті, користуються будь-якою нагодою для звинувачення свого ворога в тому, що він став «хапіру», і при цьому наголошують на власній вірності фараону[10]. Зберіглося чимало листів від сторін конфлікту, де кожен правитель звинувачує інших у зраді та повстанні проти фараона. Наприклад, цар Абді-Хепа з Єрусалиму пише:

«До царя, мого повелителя, кажу: повідомлення від Абді-Хепи, твого слуги. До ніг мого царя, мого повелителя, падаю я семеро і семеро разів. Ось вчинок, який Мілкілу та Шувардату заподіяли землі — вони повели воїнів Ґезеру, воїнів Ґімту і воїнів Кілту проти землі царя, мого повелителя. Вони захопили Рубуту. Земля царя перейшла до хапіру. І тепер, окрім того, місто, що належить до Єрусалиму, яка називається Біт-Нінурта, місто, яке належить царю, перейшло до рук Кілту. Чи може цар послухати Абді-Хепу, свого слугу, і надіслати лучників, щоби повернути землю царя цареві? Якщо не буде лучників, то земля царя перейде до хапіру! Цей вчинок проти землі зроблено за наказами Мілкілу та Шувардату, а також Ґінту. Тож нехай цар подбає про свою землю!»

 (EA 290)

У цей же час Мілкілу, цар Ґезеру й опонент Абді-Хепи, надіслав до фараона наступного листа:

«До царя, мого повелителя, мого бога, мого бога-сонця, кажу: повідомлення від Мілкілу, твого слуги, пилу під твоїми ногами. Я падаю но ніг царя, мого повелителя, семеро і семеро разів. Нехай знає цар, мій повелитель, що війна проти мене і проти Шувардату дуже сильна. Тож нехай цар, мій повелитель, захистить свою землю від сили хапіру. Якщо ж ні, то нехай цар, мій повелитель, надішле нам колісниці, щоби наші слуги не вбили нас! Далі нехай цар, мій повелитель, розпитає Янхаму, свого слугу, про те, що відбувається у цій землі.» (EA 271)

Шувардату, чиє місто невідоме, також подбав, аби фараон знав і його точку хору на цей конфлікт:

«До царя, мого повелителя, мого бога, мого бога-сонця, кажу: повідомлення від Шувардату, твого слуги, пилу під твоїми ногами. Я падаю до ніг царя, мого повелителя, мого бога, мого бога-сонця, семеро і семеро разів. Цар, мій повелитель, дозволив мені воювати з Кілту. Я воював і це місто тепер у мирі зі мною. Моє місто повернулося до мене. Та чому Абді-Хепа написав людям Кілту і сказав "Візьміть золото і йдіть за мною?" Нехай цар знає, що Абді-Хепа захопив моє місто! Далі нехай цар здійснить розслідування. Якщо я взяв чоловіка, чи хоч одну скотину, чи віслюка у нього, тоді він має право! Далі Лабаю, який раніше захоплював наші міста, вже мертвий, але тепер Абді-Хепа — це новий Лабаю, і це він захоплює наші міста. Тож нехай цар зверне увагу на свого слугу через ці дії, але я не робитиму нічого, допоки цар не відповість словом до свого слуги.» (EA 280)

Із цих листів дуже важко зрозуміти, хто ж тут нападник, а хто жертва. І, схоже, єгипетський царський двір не сильно цим переймався. З багатьох листів очевидно, що доки єгиптяни не бачили загрози своїм власним глобальним інтересам, то не втручалися у дрібні сутички між васалами.

«Амарнські листи» створювалися під час важливих змін у політичній ситуації північної частини Близького Сходу. Саме у час написання листів хуритське царство Міттані, яке домінувало на півночі Сирії впродовж першої половини 14 століття, було завойоване Хетською державою із центральної Туреччини. Хети почали домінувати у регіоні і стали поступово захоплювати північні частини левантських володінь Єгипту. Падіння Міттані ненадовго створило певний політичний вакуум у центральному Леванті, що призвело до появи держави Амурру. Початковою територією Амурру були гірські райони нинішнього Лівану, але вона поступово розширила свій вплив до узбережжя і стала домінувати на чималій території за правителів Абді-Ашірти і його сина Азіру. Інформація про ці події теж міститься в Амарнському архіві, однак численні листи з Бібла стосовно конфлікту з Амурру, а також з Тіру, Сідону та інших північноханаанських міст, доцільніше розглядати в контексті фінікійської літератури. А листи з Уґариту — в контексті уґаритської літератури.

Окрім важливих відомостей про історію і політику Ханаану 14 століття до Р.Х., листи містять два дуже цінні суто літературні елементи: традиційні стилістичні формули для написання дипломатичних листів; літературні ремарки, як-от прислів’я або інші літературні вирази, які очевидно вживалися і за межами жанру листів.

Уґаритська література

Докладніше: Уґаритська література

Епос про Акхата

Уґаритська література (угаритська) — це література півночі стародавнього Леванту, яка створювалася уґаритською мовою (центральносемітська група семітських мов) у місті-державі Уґарит (нині північно-західна Сирія) з 14 і до початку 12 століття до Р.Х. Завдяки віднайденню великого клинописного архіву на глиняних табличках, що містить, зокрема, і художні тексти, ця «мала» література одного містечка стала не такою вже й малою, як за обсягом, так і за значенням. Уґаритську розглядають як складову загальної «ханаанської літератури», або ж як окреме явище. Уґаритська мова близькоспоріднена з ханаанськими мовами, але все ж до підгрупи ханаанських мов її не зараховують. Також політично Уґарит підпорядковувався Хетському царству і ще був під впливом хуритського царства Міттані, що вплинуло на його культурну осібність з-поміж інших ханаанських міст. Уґаритська — єдина західносемітська література 2 тисячоліття до Р.Х., що вціліла настільки добре, якщо не рахувати давньоєврейську літературу, котра зберіглася завдяки значно пізнішим записам усних переказів. Уґаритські тексти відіграють надзвичайно важливу роль в юдаїці та біблійних студіях.

Вцілілі уґаритські літературні пам’ятки — це записи фольклорних поетичних творів (міфи та епос), а також храмові ритуали («сценарії» дій) та інші культові тексти. Ці жанри загалом близькі до відповідних у хетській та хуритській літературах, але представляють цілком відмінну західносемітську культуру та релігію. Ще велике значення мають приватні і дипломатичні листи, які дозволяють краще зрозуміти контекст. В уґаритських архівах також знайдені численні тексти аккадською мовою.

Серед найвідоміших уґаритських творів — міфологічний «Цикл про Ваала», де розповідається про те, як Ваал бореться за лідерство серед богів спершу із богом Уммою (морем), а потім із богом Мотом (смертю). Цікаво, що у цій міфології існує також бог-творець Ел, який власне і делегує повноваження Ваалу. Ці міфи показують деякі особливості суспільного устрою та світогляду давніх уґаритців. Також дуже важливе місце займають героїчні епічні поеми: «Епос про Керета» та «Епос про Акхата». У центрі їх обох — тема збереження роду через спадкоємця-сина.

Фінікійська література

Докладніше: Фінікійська література

Кіламувський напис

Фінікійська література була дуже багатою і справила величезний вплив на писемність сусідніх народів і країн, зокрема на давньогрецьку літературу, а також на стилістику та сюжетні мотиви біблійних текстів. Це, імовірно, найбільша і найзначніша «втрачена література», адже дійшло від неї зовсім небагато, оскільки записувалися тексти на недовговічних папірусах, які у вологому кліматі регіону не могли довго зберігатися. Тексти фінікійською мовою датуються від 11 століття до Р.Х. до 4 століття після Р.Х. і збереглися у понад 10 000 написах на камінні і кераміці, більшість із яких, утім, не мають особливої літературної цінності і дуже фрагментарні. За жанром це надгробні і будівельні написи, присвяти, тексти з історичним змістом, листи. Також відомі літературні та історіографічні фрагменти у переказах і цитатах пізніших давньогрецьких та латинських авторів. У контексті фінікійської розглядають ту частину «Амарнських листів», яка походить із фінікійських міст, хоча в час їх створення фінікійська ще не виокремилася в окрему мову.

Фінікійська література — це література фінікійських міст (Бібл, Тір, Сідон тощо) на території Ханаану і Леванту, що писалася фінікійською мовою, а також література західних фінікійських колоній (передовсім Карфагену), яка створювалася різновидом фінікійської — пунічною мовою.

Найвідомішими з уцілілих фінікійських текстів є біблські царські написи («Напис Єхімілка», «Напис Елібаала», «Напис Шипітбаала», «Напис Абібаала», «Напис Єхавмілка»), тірські і сідонські царські написи («Напис Табніта», «Напис Ешмуназора»), сирійсько-анатолійські написи («Кіламувський напис», «Каратепський напис», «Чінекойський напис», «Напис із Джебел-Ірес-Дагі»), а також численні карфагенські написи. У пізніших грецьких переказах і фрагментах теж збереглися деякі фінікійські теми і сюжети, зокрема у Філона Біблського, Йосифа Флавія, Моха, Зенона Кітіонського. У давньоримських письменників Авієна та Юстина  збереглися перекази карфагенських літературних та історіографічних творів.

Моавська література

Напис царя Меша

Моавська література (моавітська) — це література народу та держави у Зайорданні, біблійного царства Моав. Ареал країни, імовірно, обмежувався річками Арнон та Зеред, однак у деякі періоди історії Моавське царство могло займати більшу територію[11]. Від моавської літератури вціліло лише декілька монументальних і предметних написів 850-500 років до Р.Х., а також один папірус, автентичність якого не доведена.

Найважливіша моавська пам’ятка — «Напис царя Меша» (бл. 840 до Р.Х.), знайдений на місці великого моавського міста (біблійний Дібон) у 1868. Напис Меша — найбільша із усіх ханаанських епіграфічних пам’яток 1 тисячоліття до Р.Х. У написі описується, як Моав був пригноблений ізраїльським царем Омрі та його сином, що пояснюється гнівом бога Хамоша. Однак цар Меша переміг сина Омрі й ізраїльське плем’я Гада у битвах при Атароті, Набо і Єхазі. Також описуються будівельні проекти Меша: посилення фортифікаційних укріплень, будівництво палацу та резервуарів для води. Далі йдеться про війни царя проти міста Хоронаїм. Завершальні рядки напису не збереглися. Це одна із найперших археологічних згадок про Ізраїль та біблійних осіб і місць.

У 1958 році у Йорданії було знайдено «Ель-Керакський напис» (бл. 840 до Р.Х.). Від тексту вціліло лише три пошкоджені рядки:

«Я Кемош-ґад, син Кемош-ята, царя Моава, Дібонця…

у храмі Кемоша як пожертву, бо я люблю…

і дивіться, що я зробив…»

Крім цих двох написів до кінця 20 століття була відома лише незначна кількість моавських написів на печатках та їхніх відбитках. Однак у 1990 П. Бордрей та Д.Парді[12] опублікували «Марзехський папірус» — моавський текст, обережно датований початком 6 століття до Р.Х. Папірус відомий лише за фотографією і немає певності у його справжності. Напис містить божественний присуд стосовно права власності на марзех (спільноту, що має власну будівлю), його жорна та дім. Таким чином, це юридичний текст, що апелює до божественного припису, і його можна порівняти з подібними біблійними приписами (Вих. 22:6-8, 1 Цар. 8:31-32).

У 2000 році був опублікований моавський «Ель-Мудаїнський напис», що міститься на вівтарі з Ель-Мудаїне (датується межею 8-7 століть до Р.Х.). У 2003 також було опубліковано фрагмент моавського царського напису невідомого походження, датований другою половиною 7 століття до Р.Х.[13].

Аммонська література

Руїни Амманської фортеці

Аммонська література (аммонітська) — це література народу та держави у Зайорданні, біблійного Аммону, що розташовувався на невеликій території у долині річки Яббок. Столицею аммонського царства було місто Рабба, яке в греко-римську добу називалося Філадельфія, а в арабській традицій Амман. Нині це столиця Йорданії.

Найдавніша аммонітська пам’ятка — «Напис із Амманської фортеці» (The Amman Citadel Inscription) середини 9 століття до Р.Х., що був опублікований у 1968 році. Текст містить припис божества стосовно споруди, що нагадує інші подібні тексти стародавнього Близького Сходу, а також приписи Бога стосовно скинії та храму у Біблії[14].

Решта пам’яток належать 7-6 століттю (з 8 століття аммонітських пам’яток практично не вціліло).

Цікавим є «Тель-Сіранський напис» на бронзовій посудині бл. 600 до Р.Х., що був опублікований 1973 року. Напис зберігся повністю і він містить цікаві паралелі до «Книги Еклезіаста» (2:1-11) та деяких виразів із «Пісні Пісень»[15].

Повністю зберігся остракон №1 з Тель-Хісбана (біблійного Хешбону) бл. 600 до Р.Х. (опублікований 1975). Інші тексти (напис із римського театру в Аммані, остракони 2, 3 і 6 з Тель-Хісбана, легенди на печатях) або сильно пошкоджені, або містять переважно власні імена.

«Валаам» Рембрандта

«Валаамський напис» (Напис із Дейр-Алли, бл. 880-770 до Р.Х.) — цікавий текст, що був знайдений у 1967 році під час розкопок у Дейр-Аллі, у Йорданії. Це територія дещо на захід від біблійного Аммону. Мову тексту досі точно не визначили — одні дослідники вважають її ранньою версією арамейської[16], тоді як інші гадають, що це ханаанський діалект, імовірно близький до аммонської мови.  Розкопки у Дейр-Аллі виявили споруду із кількох кімнат, зруйновану в результаті землетрусу часів перського панування. На стінах чорнилом на штукатурці були записані видіння і пророцтва Валаама, сина Беора, котрий може бути тим самим Валаамом, що згадується у «Книзі чисел» (22-24) та в інших місцях Біблії. У цьому написі Валлам постає як провидець богів, передовсім богині Аштар. Текст також містить слово «Елохін», але тут воно значить радше «боги», ніж одне з імен єврейського Бога (Елохім).

Едомська література

Едомська література (едомітська) — це література народу і царства у Зайорданні, біблійного Едому, що розташовувався на південь від Моаву і Мертвого моря, на схід від долини Арава, і на захід та північ від Аравійської пустелі. Пізніше ця територія називалася Ідумея.

Література представлена нечисленними пам’ятками (остракони, написи на печатях та їхні відбитки), які походять із території давнього царства Едом.

«Хорват-Узький остракон» (Horvath 'Uzza ostracon) — найцікавіший едомський текст із городища Харват-Уза в пустелі Негев. Він був опублікований у 1985 році і датується 6 століттям до Р.Х. Віктор Сассон опублікував критичне видання цього тексту і переклад, де відзначив його літературний характер та паралель із «Книгою Йова» (27:10-17)[17]. Текст вочевидь постав у Яхвічній спільноті чи писарській традиції.  

Філістимська література

Філістимська література — література народу філістимлян, які мешкали на південному заході Ханаану (узбережжя Південної Палестини і ближні внутрішні райони). Цей народ етнічно ніяк не пов’язаний з ханаанцями і семітами, вони були або одним із «народів моря», або мікенськими греками. Повноцінних текстів філістимською не зберіглося, є лише побічні лінгвістичні свідчення в ономастиці та кілька нерозшифрованих написів.

Екронський напис

Однак у 1997 році був опублікований «Екронський напис» коротка посвята із давнього міста Екрон, що датується першою половиною 7 століття до Р.Х. Завдяки цій знахідці стало зрозуміло, що мова ханаанського типу була поширена також на території Філістії. Припускають, що філістимляни або перейняли місцеву ханаанську мову, або використовували якусь із ханаанських мов як засіб письма. Лінгвістична інформація у написі з Екрона недостатня, щоби запропонувати переконливу гіпотезу з цього питання[18]. Текст є царським написом-посвятою:

«Храм, який збудував Киш, син Паді, сина Ади, сина Яіра, правитель Екрона, для Пт?х, його господині, нехай вона благословить його, і захищає його, і подовжить дні його, і благословить його землю».

В Екроні було знайдено й інші фрагменти написів та фрагмент листа.

Дмитро Кузьменко, 2019

Література

Дослідження

Beyond Babel: A Handbook for Biblical Hebrew and Related Languages / edited by John Kaltner and Steven McKenzie. — Leiden; Boston: Brill, 2002. — (Resources for Biblical Study, vol. 42).

Garr W.R. Dialect Geography of Syria–Palestine, 1000–586 B.C.E. — Philadelphia, 1985.

Handbook of Ugaritic studies / by Wilfred G.E. Watson and Nicolas Wyatt (eds.). — Leiden ; Boston ; Köln : Brill, 1999. — 896 p. — (Handbuch der Orientalistik : Abt. 1, Der Nahe und Mittlere Osten : Bd. 39).

Millard, Allan. Authors, Books and Readers in the Ancient World // The Oxford Handbook of Biblical Studies / edited by J. W. Rogerson , Judith M. Lieu. — Oxford University Press, 2006.

Parker, Simon B. The Pre-Biblical Narrative Traditions. Essays on the Ugaritic Poems Keret and Aqhat. — Atlanta : Scholar Press, 1989. — (SBL Resources for Biblical Study 24).

Pitard, Wayne T. Canaanite Literature // From an Antique Land: An Introduction to Ancient Near Eastern Literature / Edited by Carl S. Ehrlich. — Lexington: Rowman & Littlefield, 2011. — P. 255-311.

Pitard, Wayne T. Voices from the Dust: The Tablets from Ugarit and the Bible // Mesopotamia and the Bible: Comparative Explorations / ed. by Mark W. Chavalas and K. Lawson Younger. — Grand Rapids : Baker Academic, 2002. — P. 251-275.

Sasson, Victor. An Edomite Joban Text. With a Biblical Joban Parallel // Zeitschrift für die Alttestamentliche Wissenschaft. — 117(4), January 2006. — P. 601-615.

Shlomo, Isre’el. The Amarna Letters from Canaan // Civilizations of the Ancient Near East / ed. Jack M. Sasson. — New York: Charles Scribner’s Sons, 1995. — P. 2411-2419.

Tubb, Jonathan N. Canaanites. — Norman: University of Oklahoma, 1998.

Wyatt, Nicholas. Religious Texts from Ugarit: The Words of Ilimilku and His Colleagues. — Sheffield : Sheffield Academic Press, 1998. — (The Biblical Seminar 53).

Коган Л.Е. Ханаанейские языки // Языки мира: Семитские языки. Аккадский язык. Северозападносемитские языки. ― М.: Academia, 2009. ― С. 239-278.

Шифман И.Ш. Угаритско-финикийская литература // История всемирной литературы. В 10-ти томах: Том 1. — М.: Наука, 1983. — С. 130-137.

Тексти

Arnaud, Daniel. Prolégomenes à la redaction d’une histoire d’Ougarit II : les bordereux de rois divinisés // Studi micenei ed egeo-anatolici. — # 41. — P. 153-173.

Bordreuil, Pierre. Une bibliothèque au sud de la ville. Ras Shamra-Ougarit VII. — Paris : Éditions Rechercher sur les Civilisations, 1991.

Bordreuil, Pierre; Pardee, Denis. Le papyrus du marzeah // Semitica. — 38 (1990). — P. 49-69, VII-X.

Del Olmo Lete, Gregorio. Incantations and Anti-Witchcraft Texts from Ugarit. — De Gruyter, 2014. — ix, 278 p., 23 plates. — (Studies in Ancient Near Eastern Records ; 4).

Dietrich, Manfried; Loretz, Oswald; Sanmartín, Joaquin. The Cuneiform Alphabetic Texts from Ugarit, Ras Ibn Hani and Other Places / Die Keilalphabetischen Texte Aus Ugarit, Ras Ibn Hani Und Anderen Orten (CAT / KTU). — Münster : Ugarit-Verlag, 2013. — 3^rd enlarged edition. — 782 p. — (Alter Orient Und Altes Testament).

Donner H.,  Röllig W. Kanaanäische und aramäische Inschriften. Mit einem Beitrag von O. Rössler. Wiesbaden, 1966, Bd. I(2); 1968, Bd. II(2); 1969, Bd. III(2).

Gibson J.C.L. Textbook of Syrian Semitic Inscriptions. Vol. III. Phoenician inscriptions including inscriptions in the mixed dialect of Arslan Tash. Oxford, 1982.

Lackenbacher, Sylvie. Textes akkadiens d'Ugarit. — Paris : Le Cerf, 2002. — 398 p.

Late Punic Epigraphy. An Introduction to the Study of Neo-Punic and Latino-Punic Inscriptions / Ed. by K. Jongeling and R.M. Kerr. Tübingen, 2005.

Lindenberger, James M. Ancient Aramaic and Hebrew Letters. — Atlanta: Society of Biblical Literature, 2004. — 188 p.

Moran, William. The Amarna Letters. — Baltimore: John Hopkins, 1992.

Pardee, Denis. Les textes rituels. Two volumes. Ras Shamra-Ougarit XII. — Paris :  Éditions Rechercher sur les Civilisations, 2000.

Pardee, Denis. Ritual and Cult in Ugarit. [Ugaritic texts and English translations] / ed. by Theodore J. Lewis. — Atlanta : Society of Biblical Literature, 2002. — 314 p. — (Writings from the ancient world ; no. 10).

Smith, Mark S. The Ugaritic Baal Cycle. Volume 1: Introduction with Text, Translation and Commentary of KTU 1.1-1.2. — Leiden, New York : E.J. Brill, 1994.

Smith, Mark S.; Pitard, Wayne T. The Ugaritic Baal Cycle. Volume 2: Introduction with Text, Translation and Commentary of CAT 1.3-1.4. — Leiden, New York : Brill, 2008.

Sznycer M. Les passages puniques en transcription latine dans le ‛Poenulus’ de Plaute. Paris, 1967.

Tekoglû, Recai, and Lemaire, André. La bilingue royale louvito-phénicienne de Çineköy // Comptes Rendus de l’Académie des Inscriptions et Belles-Lettres. — Juillet-Octobre, 2000. — P. 961-1007.

The Context of Scripture / Ed. by William W. Hallo and K. Lawson Younger, Jr. —Vol. 1-3. — Leiden: Brill, 2003.

Tropper J. Die Inschriften von Zincirli: Neue Edition und vergleichende Grammatik des phönizischen, sam’alischen und aramäischen Textkorpus. Münster, 1993.

Ugaritic Narrative Poetry / Parker, Simon B., ed. — Society of Biblical Literature, 1997. — (Writings from the ancient world ; no. 9).

Yon, Marguerite; Arnaud, Daniel. Études Ougaritiques I : Textes 1985-1995. Ras Shamra-Ougarit XIV. — Paris : Éditions Rechercher sur les Civilisations, 2001.

Угаритский эпос [Из поэмы о Данеле и его сыне Ахате. Из цикла мифов о боге Баале, богине Анат и боге Моте. Из эпической повести о Керете] / Статья и переводы Вяч.Вс. Иванова // Восточный альманах. Вып. 8: Красные листья / Сост. М. Салганик. — М.: Художественная литература, 1980. — С. 568–584.

Угаритский эпос [О Карату. Об Акхите и о рапаитах] / Пер. с угаритского, введ. и коммент. И. Ш. Шифмана. — М.: Наука; Издательская фирма "Восточная литература", 1993. — 339 с. — ISBN 5-02-017247-2.

Примітки

1. Коган, с. 241.

2. Pitard, p. 255.

3. Шифман, с. 130.

4. Pitard, p. 303.

5. Pitard, p. 304.

6. Pitard, p. 304-305.

7. Коган, с. 242.

8. Moran.

9. Pitard, p. 271-272.

10. Pitard, p. 272.

11. Коган, с. 245.

12. Bordreuil and Pardee.

13. Коган, с. 245.

14. Beyond Babel, p. 56.

15. Beyond Babel, p. 55-56.

16. Millard, p. 554.

17. Sasson.

18. Коган, с. 246.