Православні і автокефалія

Ситуація з православ’ям в Україні надзвичайно складна не через наявність/відсутність автокефалії, а через те, що його тут практично немає. Із людей, які називають себе православними… Ні, навіть не так, із людей, які регулярно ходять в церкву і хоча б кілька разів на рік беруть участь у сповіді та євхаристії, православними християнами можна назвати ну десь 10-20%. Кількість може сильно різнитися залежно від конкретних парафій, але загалом десь так. А з тих, хто просто називає себе «православним», добре якщо 1% набереться. В Росії ситуація ще гірша.

Тож всі пафосні пристрасті навколо автокефалії — це річ суто політична і громадянська, з християнством це нічого спільного не має. Однак можна спробувати подивитися на це і з християнської точки зору. Тільки доведеться почати з дуже незручного питання: а хто такі православні?

Особисто я вважаю православними (і християнами) лише тих, хто є безпосереднім послідовником Христа і апостольського віровчення, причому не тільки на словах, а й практикує це. Якщо ви медитуєте 15 хвилини на день і прочитали пару книжечок на тему, то це не зробить вас буддистом. З християнством так само. Достатньо уважно прочитати Новий Заповіт, щоби зрозуміти настільки це серйозна і вимоглива релігія. Практика якої включає дуже суворі моральні приписи, причому у ранній християнській церкві саме вони були основною вимогою і «тестом». Щоби стати християнином треба було проходити трирічну катехізацію, де перші півроку стосувалися морального вчення і тільки потім, якщо «кандидат» приймав усі ці приписи і починав жити за ними, тільки тоді починався другий етап — вивчення Писання (переважно Старого Заповіту) і християнського віровчення, що тривало десь рік-півтора. Новому Заповіту було призначено зовсім небагато часу, та і тоді його не було як цілого — це були просто окремі перекази і розповіді, у світлі Старого Заповіту. Тож, у ранній церкві, основна увага була не на те, що ти там читаєш, говориш і пишеш, а на те, як ти живеш. І це й вимагалося. Тільки після катехізації, після засвоєння, по-перше, практики і, по-друге, теорії, людину хрестили і допускали до участі в церковному житті. У нас такого немає, а значить можна констатувати, що і справжнього православного християнства теж немає.

Власне, термін «православне християнство» — він зовнішній і умовний. Греки приміром його не використовують у внутрішньому вжитку. Вони говорять просто про Церкву і тих, хто є її членами. Власне, грецьке православ’я — це та сама церква Фессалонік і церква Ефесу, про яку говориться у Новому Заповіті. Греки записали цей Новий Заповіт, разом з євреями (Єрусалимська церква) і сирійцями (Антиохійська церква). Христос і апостоли говорили арамейською (сирійською), однак усі основні тексти, навіть єврейські і сирійські, записані грецькою, тож їхня роль визначальна. Саме греки, Константинопольський Патріархат, утвердили остаточну редакцію Нового Заповіту (звісно спільно з іншими тодішніми «православними» церквами і римською церквою). Тож не дивно, що греки не дуже люблять приставку «православний». Більш довгі назви, які ними визнаються, це «Єдина Свята Соборна Апостольська Церква», «Церква Христова» і євангельське поняття «Тіло Христове». Православний вживається просто у сенсі «істинний», для розрізнення з іншими спільнотами, які теж вважають себе послідовниками Христа, тож і використовується лише у спілкуванні із зовнішніми, а не всередині Церкви.

Докладніше про те, що значить бути послідовником Христа, можна просто прочитати у Новому Заповіті, передовсім де говориться про вхід до Царства Небесного (або Царства Божого). А там, де говориться, хто туди не ввійде — оті люди і не є християнами. Це вступний тест на те, щоби бути християнином. Звісно, людина може десь впасти і згрішити, але тоді вона відпадає від Церкви і має проходити через покаяння і виправлення до повернення. У нас же більшість або взагалі про ці вимоги не знають, або перекручують їх якось на свій лад. Хтось там сильно переймається долею геїв, яких не пускають в Церкву. Дійсно, Христос прямо казав, що вони не потраплять у Царство Боже (мова, звісно, не про абстрактну орієнтацію, а про конкретні сексуальні стосунки). Але він також прямо казав, що люди, які мають гетеросексуальні позашлюбні сексуальні стосунки — теж не потраплять у Царство. І казав, що шлюб для християнина можливий лише один раз. Другий шлюб дозволяється (але не рекомендується) лише у випадку смерті чоловіка/дружини, але це вже не шлюб як таїнство, не духовна єдність двох в одне ціле, не «мала церква», а просто дозволена по слабкості форма співжиття. У православній церкві т.зв. «друге вінчання» — це насправді дуже сумна процедура, яка складається, зокрема, з покаянних молитов до Бога за те, що от не зміг зберегти попередню єдність, вибач, прийми вже як є. Це не таїнство. І так у всіх історичних християнських церквах. У католицизмі це взагалі категорично заборонено. Для розлучення ж у Євангелії єдиною підставою називається подружня зрада чоловіка/дружини. Однак якщо ти вирішив розлучитися навіть за серйозної підстави, то краще лишайся сам, бо другий шлюб (як таїнство) неможливий, хоча дозвіл на нецерковний «шлюб» дається. А ще Христос говорив, що багаті люди не увійдуть у Царство Боже. Якщо хочуть увійти, мають все майно роздати бідним. Прямим текстом говорив, буквально і просто в очі. Ось таке православ’я і християнство у чистому вигляді. Ви дійсно туди так хочете? Я, наприклад, не розумію, чому людям, які не готові жити за приписами і вченням Христа так хочеться називати себе християнами? Нащо це? Ну, скажіть, що вам подобається Біблія як літературний твір, подобаються у ній деякі ідеї, але навіщо претендувати на те, що ви не зможете та і не захочете виконувати? Християнство — це дуже складна практика, а не якесь абстрактне вчення, і Церква — це місце для практичного втілення вчення Христа, а не якийсь літературний чи розмовний клуб.

Я не пишу про знання віровчення, бо це річ другорядна, хоча з нею теж в Україні катастрофа. Серед «православних» цілком можна зустріти людину, яка не знатиме, що Христос — це Бог. Тому я не бачу жодної проблем у католицькому чи протестантському прозелітизмі («переманюванні» до себе). Вони навертають лише язичників і агностиків, які чомусь вважали себе «православними», і цим роблять корисну справу, бо в них справа катехізації і навчання поставлена значно краще. Тож для тих людей це точно крок вперед.

Християнин має свідчити про свою віру своїм життям, а що у нас? «Ой не дивіться на мене, я страшний-престрашний грішник, он почитайте краще святітєля такого-то, ото християнин». Христос не давав ніяких книжок читати. Він своїм життям показав, що це, і за ним пішли, бо схотіли бути такими, як він. І зараз, тільки ті, хто дійсно так живуть, тільки вони свідчать про православне християнство. Їм навіть говорити нічого не треба, достатньо просто побути поруч і побачити це.

Тобто, якщо підсумувати, то православний християнин — це 1) той, хто виконує всі моральні принципи Нового Заповіту, спершу позбувається того, що взагалі робить неможливим його членство в Церкві (там де в Новому Заповіті фрази «не наслідує/не увійде»), а потім й інші, які є шляхом поступового вдосконалення. Також це 2) той, хто має особисте спілкування з Богом, хто знає Бога безпосередньо і особисто, а не якось теоретично і відсторонено. І 3) тільки в третю чергу це той, хто вважає себе членом історичної християнської Церкви, яку ззовні називають «православною». Таким чином, високоморальні люди, які всі біблійні принципи виконують, але з Богом жодного разу не спілкувалися, то не християни, хоча люди вочевидь дуже класні. З іншого боку, люди, які запевняють, що мають спілкування з Богом, але самі не виконують Його ж безпосередніх і самих елементарних приписів, очевидно, що не є ні православними, ні християнами. Вони можуть бути на шляху до Бога, які потихеньку просуваються на шляху до Церкви, але більшість, як у мене складається враження, просто безцільно блукають у пітьмі, роблячи попутно стільки зла, що волосся дибки стає. Якби не комуняки і нацисти, то можна було б навіть сказати, що ці псевдо-християни зробили більше зла, аніж всі язичники разом взяті. На щастя, Гітлер, Сталін і Пол Пот постаралися, аби лаври найжахливіших злочинів проти людства дісталися атеїстам і езотерикам. 

Я знаю одиниці таких справжніх православних християн. Інші ж живуть точно так, як і будь-який порядний атеїст, буддист чи мусульманин, а може навіть гірше, тільки й того, що ходять іноді в церкву і навіть беруть участь в обрядах, суті яких не сильно розуміють. За релігією вони язичники або агностики, але точно не християни. Особливість (і проблема) сучасної православної Церкви у нас в тому, що двері відкриті для всіх, будь-хто може прийти і брати участь, його ні про що не питатимуть і не перевірятимуть. І ці «захожани» твердо переконані, що вони православні. Ще й починають повчати інших своєму язичництву чи агностицизму. Деякі адаптуються, вчаться не говорити зайвого (а деякі і цьому не вчаться), а потім успішно отримують церковні посади, стають єпископами і навіть патріархами.

Таке моє розуміння християнства і православ’я. Саме тому, я мало переймаюся всіма цими пристрастями навколо автокефалії. Мене це цікавить виключно з громадянської і політичної позиції, із християнством це насправді нічого спільного не має. 

Доля УПЦ КП, УАПЦ і УПЦ МП як організацій мене хвилює не більше, а може навіть і менше, ніж доля Римо-католицької церкви в Україні чи українського союзу євангельських християн-баптистів. У кожній із цих трьох організацій є справжні православні християни, але їх одиниці, і вони мало на що можуть вплинути, хіба що молитвою. Організації ж як такі, ну, там все дуже погано, якщо коротко. І практики нуль (я маю на увазі християнську, а не язичницькі нарости типу свічечку за здравіє і пасочки посвятити, чи політичні баталії), і теорії (знання віровчення, Біблії, догматів і канонів) нуль. Звісно, це загалом, якщо брати окремих людей чи навіть парафії, то є виключення. Біда в тому, що це виключення. У Греції, Румунії чи навіть Франції — ситуація з православ’ям набагато ліпша.

Я з великою повагою ставлюся до Вселенського патріархату і до Румунської православної церкви. Там я бачив зразки того, що вважаю справжнім християнством на рівні цілих громад або навіть регіонів (як-от Афон). Нам подібне і не снилося. Та й спитайте себе, прочитавши те, що вище, чи хотіли б ви такого справжнього християнства в Україні? Тут вже не тільки геї упруться, тут 99,9% українців будуть на смерть стояти, аби тільки такого не допустити. Що ж це за життя без розваг, розлучень, випивки і тому подібного. А де свічечку поставити? А як же записочку подати? А машину освятити? Ні, давайте-но збережемо нашу стару релігію, де першою заповіддю буде «не згрішиш — не покаєшся», а другою «Україна понад усе» або «Единая и неразделимая Святая Русь», як у кого.

Особисто я хотів би відновлення в Україні невеличкої юрисдикції Вселенського патріархату, без пафосу, гучних титулів і золотих куполів. Зате з обов’язковою катехізацією і перевіркою для вступу як в ранній церкві, утриманням парафій за рахунок вірних конкретно цієї парафії, а не якихось меценатів кримінального походження, без торгівлі в храмах і плати за таїнства (і без жодних таїнств для людей, які не є членами Церкви, окрім хрещення і покаяння), із богословською школою, із нормальним видавництвом, яке не поширюватиме якусь макулатуру, а займеться науковим перекладом важливих патристичних і літургійних праць, а також ключової сучасної православної теології, яка пишеться в основному англійською, грецькою і румунською мовою (Гарт, Манузакіс, Зізіулас, Станілое), з монастирями, заснованими і керованими ченцями з Афону чи інших подібних місць із двотисячолітньою традицією чернецтва (а якщо рахувати спадкоємство від старозавітних назореїв, то і тритисячолітньою). Зі справжнім християнським життям. Думаю, що десятка парафій і пари маленьких чернечих скитів цілком вистачить на всю Україну, аби вмістити всіх наявних зараз справжніх православних християн і тих, хто дійсно хотів би такими бути. Для такої кількості автокефалія не потрібна, вистачить однієї єпархії. А УПЦ МП, УПЦ КП, УАПЦ чи й навіть нова автокефальна церква, якщо така буде створена, хай і далі собі граються в свої ігри, не треба їх чіпати, їм і так добре.