Лев Кулєшов

Ніколи не любив радянське і російське кіно. Воно завжди виклало або нудьгу, або роздратування — як у технічному плані, так і, значно більшою мірою, в ідейному. Банальщина, примітивізм, тупа пропаганда, жахлива акторська гра — все це вкрай важко сприймається людиною, яка сформувалася як кіноман на європейській і американськой класиці та артхаусі.

Звичайно, я знав, що там теж було видатне авторське кіно, але із нього я дивився, здається, лише Тарковського і він мене не особливо вразив. Гадаю, через зовсім чужий менталітет. Завжди, коли друзі радили щось класне радянське чи російське, я проглядав анотації, але відкладав у дуже довгий ящик. Є ж стільки неймовірно крутої європейської і американської класики, яка мені майже гарантовано сподобається, нащо витрачати час на радянщину.

На кінопошуку у мене відзначено 1600 переглянутих фільмів, із яких 800 американських, 500 французьких, 200 англійських, десь по сотні німецьких, японських та італійських. Російських і радянських разом аж 32 (а канадських 33). При цьому із цих 32 десь третина — це фільми Довженка виключення, про які нижче.

Двічі мене таки переконали подивитися радянських режисерів, і я при цьому не пошкодував, а був неймовірно і несподівано враженим. Першим культурним шоком у хорошому сенсі став Артавазд Пелешьян. Я й не уявляв, що у совку могло таке зніматися. Це було щось неймовірне. Я подивився навіть його фільми на вірменській, де не розумів жодного слова.

І от сьогодні (вже вчора) я вибрався у кіно на дві фільми Льва Кулєшова. Глянув, що це видатний теоретик кіно, також мене зацікаво, що після 1943 він нічого не знімав, хоча прожив до 1970. Але аж такого я не очікував. Тут було все те, що я так люблю у західному кіно: неймовірна естетика кадру, класні жіночі образи, динаміка, стрімкий і драматичний сюжет... І це при тому, що «Проект інженера Прайта» — це його перша короткометражна проба, а «Промінь смерті» зберігся далеко не повністю і через втрачені частини важко встежити за розгалудженим сюжетом. Та все одно я дивився це все з відкритим ротом.

У мережі майже немає скріншотів чи коротких роликів, щоб це показати, але там неймовірний візуальний бенкет. Мені чомусь згадався «Минулого року в Марієнбаді» — напевне моя візуально найулюбленіша кіноробота. А це ж 1920-ті роки. Світло і тінь, пластика, композиція кадру, динаміка, вражаюча хореографія (не знаю, яким ще словом можна назвати таку виразну гру акторів). Він дійсно один із творців кінематографу. Хоча росіяни не спромоглися навіть нормально зберегти його роботи. А це чи не найкраще, що в них взагалі було за всі роки радянської влади.

Особливої уваги заслуговує Олександра Хохлова. У порівнянні зі стандартними радянськими акторками, це щось неймовірне. Я навіть не думав, що такі образи в принципі могли бути у радянському кіно того часу. Це ж Лорен Беколл за 15 років до появи нуару. Напевне ці несподівані жіночі образи мене і вразили найбільше.

Ще дуже цікава і несподівана тематика: обидва фільми суто пригодницькі стрічки, що за напругою і динамікою сюжету не особливо поступаються американським вестернам і детективам. Кулєшов тут навіть давав героям іноземні імена і переміщував дію частково чи повністю на захід. Кажуть, що це повязано із тим, що він не бачив особливої естетики у радянських реаліях. І це мені близько, бо я теж її абсолютно не бачу)

Є також момент, схожий із Пелешьяном: фільми нібито з комуністичною ідеологією (боротьба робітників проти підлих експлуататорів-капіталістів), але знято все з такою підкресленою умовністю і акцентами, що вони скоріше навіть антирадянські. Американські шпійони і найманці капіталістів якось надто підозріло схожі на реальних радянських комісарів у шкіряних куртках і кепочках. А протагоністи якісь надто західні і майже неуявні в радянських реаліях. Зрештою, далеко не просто так після 1943 Кулєшов не зняв жодного фільму. Або не дозволяли, або просто не хотів марати руки участю в радянському «кінопроцесі». Добре, що йому хоч викладати дозволити, а не розстріляли, тож він написав достатньо теоретичних робіт, які вже кортить почитати.