Ніколи не любив радянське і російське кіно. Воно завжди виклало або нудьгу, або роздратування — як у технічному плані, так і, значно більшою мірою, в ідейному. Банальщина, примітивізм, тупа пропаганда, жахлива акторська гра — все це вкрай важко сприймається людиною, яка сформувалася як кіноман на європейській і американськой класиці та артхаусі.
Звичайно, я знав, що там теж було видатне авторське кіно, але із нього я дивився, здається, лише Тарковського і він мене не особливо вразив. Гадаю, через зовсім чужий менталітет. Завжди, коли друзі радили щось класне радянське чи російське, я проглядав анотації, але відкладав у дуже довгий ящик. Є ж стільки неймовірно крутої європейської і американської класики, яка мені майже гарантовано сподобається, нащо витрачати час на радянщину.
На кінопошуку у мене відзначено 1600 переглянутих фільмів, із яких 800 американських, 500 французьких, 200 англійських, десь по сотні німецьких, японських та італійських. Російських і радянських разом аж 32 (а канадських 33). При цьому із цих 32 десь третина — це фільми Довженка виключення, про які нижче.
Двічі мене таки переконали подивитися радянських режисерів, і я при цьому не пошкодував, а був неймовірно і несподівано враженим. Першим культурним шоком у хорошому сенсі став Артавазд Пелешьян. Я й не уявляв, що у совку могло таке зніматися. Це було щось неймовірне. Я подивився навіть його фільми на вірменській, де не розумів жодного слова.
І от сьогодні (вже вчора) я вибрався у кіно на дві фільми Льва Кулєшова. Глянув, що це видатний теоретик кіно, також мене зацікаво, що після 1943 він нічого не знімав, хоча прожив до 1970. Але аж такого я не очікував. Тут було все те, що я так люблю у західному кіно: неймовірна естетика кадру, класні жіночі образи, динаміка, стрімкий і драматичний сюжет... І це при тому, що «Проект інженера Прайта» — це його перша короткометражна проба, а «Промінь смерті» зберігся далеко не повністю і через втрачені частини важко встежити за розгалудженим сюжетом. Та все одно я дивився це все з відкритим ротом.
У мережі майже немає скріншотів чи коротких роликів, щоб це показати, але там неймовірний візуальний бенкет. Мені чомусь згадався «Минулого року в Марієнбаді» — напевне моя візуально найулюбленіша кіноробота. А це ж 1920-ті роки. Світло і тінь, пластика, композиція кадру, динаміка, вражаюча хореографія (не знаю, яким ще словом можна назвати таку виразну гру акторів). Він дійсно один із творців кінематографу. Хоча росіяни не спромоглися навіть нормально зберегти його роботи. А це чи не найкраще, що в них взагалі було за всі роки радянської влади.
Особливої уваги заслуговує Олександра Хохлова. У порівнянні зі стандартними радянськими акторками, це щось неймовірне. Я навіть не думав, що такі образи в принципі могли бути у радянському кіно того часу. Це ж Лорен Беколл за 15 років до появи нуару. Напевне ці несподівані жіночі образи мене і вразили найбільше.
Ще дуже цікава і несподівана тематика: обидва фільми суто пригодницькі стрічки, що за напругою і динамікою сюжету не особливо поступаються американським вестернам і детективам. Кулєшов тут навіть давав героям іноземні імена і переміщував дію частково чи повністю на захід. Кажуть, що це повязано із тим, що він не бачив особливої естетики у радянських реаліях. І це мені близько, бо я теж її абсолютно не бачу)
Є також момент, схожий із Пелешьяном: фільми нібито з комуністичною ідеологією (боротьба робітників проти підлих експлуататорів-капіталістів), але знято все з такою підкресленою умовністю і акцентами, що вони скоріше навіть антирадянські. Американські шпійони і найманці капіталістів якось надто підозріло схожі на реальних радянських комісарів у шкіряних куртках і кепочках. А протагоністи якісь надто західні і майже неуявні в радянських реаліях. Зрештою, далеко не просто так після 1943 Кулєшов не зняв жодного фільму. Або не дозволяли, або просто не хотів марати руки участю в радянському «кінопроцесі». Добре, що йому хоч викладати дозволити, а не розстріляли, тож він написав достатньо теоретичних робіт, які вже кортить почитати.
О 23:50 31 грудня я йшов до метро з цілком святковим настроєм. А натовп, тисячі людей, біг у протилежному напрямку, аби встигнути зустріти Новий Рік на Софійській площі. Ми йшли крізь ці хвилі людей і це було якесь дуже незвичайне, але захопливе відчуття. І в мене тоді виникло запитання: це постмодерно? Я подумав і зрозумів: ні, це не постмодерно.
Формально і на перший погляд це ніби щось близьке — іти в протилежний від натовпу бік, протест, іронія, певний акт, інтертекст, піднесена чи саркастична цитація знайомого сюжету американських фільмів-катастроф, де всі тікають, а двійко головних героїв біжать в інший бік, бо ж їм треба рятувати світ. Та я ж знав, що в мене всередині, а там нічого такого не було. Я знав, як мені хочеться зустріти Новий Рік, і я собі йшов туди, де я й хотів його зустріти. І настрій у мене був звичайний і святковий, він мало чим відрізнявся від настрою людей навколо. Та й навколо ніхто не сприймав нас як постмодерністів чи нонконформістів. Напевне просто думали, що у людей сталося щось важливіше за Новий Рік, тому вони квапляться у протилежний бік.
Мені це дуже нагадало кадри із завмерлими людьми в «Пейзажі у тумані» Тео Ангелопулоса. Теж, формально цілком постмодерний фільм, з усіма цими звичними прийомчиками нової хвилі і далі, але за своїм духом є у ньому щось зовсім інше, непостмодерне. Недаремно кінокритик Ендрю Гортон назвав Ангелопулоса у своїй книзі «Останнім Модерністом».
Це як звільнення від конформізму і правил, а не контрконформізм. Це як позитивна свобода, а не та псевдо-свобода, яка насправді є просто анти-рабством і завдяки своїй появі через протиставлення є просто пофарбованим у протилежний колір рабством. Свобода від репресивного патріархату — це зовсім не фемінізм, це просто свобода. Ганна Арендт була вільною від патріархату, а Сімона де Бовуар просто змінила одне рабство на інше, одну неправду на іншу. Може чимось і кращу та все одно неправду. Це як релігійний фанатик і войовничий атеїст: обоє з них не є вільними.
Постмодернізм же є бунтом. Однак не прямолінійним як модернізм, а маніпулятивним, симулятивним, іронічним чи з використанням купи інших захисних механізмів. Постмодернізм — це бунт травмованого другою світовою війною і загрозою ядерного кінця світу покоління. Після того як прямий бунт модернізму власне і призвів до мільйонів жертв, жахливих злочинів проти людства і перспективи самознищення всієї цивілізації. Весь розвиток людства ґрунтується на бунті, однак по тому як попередній спосіб бунтувати призвів до таких наслідків, треба було щось міняти. Нацизм, комунізм і супрематизм у своїй основі — це все один спосіб протесту чи заперечення. По-своєму чесний, прямолінійний, спрямований на певне конкретне благо і абсолютно недіалогічний. Я творю новий світ, тільки я знаю істину чи як її істинно втілити. Все інше — це неправильне суспільство чи неправильне мистецтво. У мистецтві це відкрило нові горизонти, у суспільстві це призвело до страшної катастрофи.
Як цьому можна було протидіяти? Відмовитися від однієї істини, відмовитися від прямолінійності, відмовитися від чесності, відмовитися від єдиного блага. Тотальна толерантність (це плюс), тотальна несерйозність (це і не плюс, і не мінус), мультикультуралізм, але також явні мінуси: маніпуляції, нечесність, прагнення задовольнити протилежні потреби і блага, визнати рівноцінність усіх протилежних істин і помирити їх між собою — абсолютна шизофренія, підмічена ще Дельозом і Ґваттарі, і водночас симулякр, влучно описаний Бодріяром. Тільки шизофренія дозволяє мирне співіснування протилежних істин і тільки симулякри і симуляції дозволяють поєднувати в єдине ціле непоєднуване в об’єктивній реальності та створювати ефект існування якоїсь іншої реальності, де можливо те, що у справжній реальності неможливо.
Звичайно, не все у постмодерні погано. Постмодерн — це найкраще, що могло виникнути у тій ситуації, і водночас єдино можливе. Принаймні в Європі, де був епіцентр катастрофи, і де дійсно треба було примиряти непримиренне, аби уникнути ще однієї. Це в США могла собі вільно існувати аналітична філософія, тут же вона не дуже працювала. Найбільшими досягненнями постмодерну, як на мене, були діалогізм (хоч зародився він задовго до власне постмодерну), розвиток психотерапії і лінгвістичний поворот. Хоча всі ці три досягнення цілком можна звести до одного — діалогізму у широкому сенсі. Однак навіть такий конструктивний і вочевидь позитивний постмодерн вичерпав себе, коли стало зрозуміло, що не з кожною людиною можна вести діалог. Ти можеш стільки завгодно толерувати, поважати погляди, допомагати, підтримувати, приймати і навіть любити якогось араба, але він все одно якось прийде і підірве у тебе вдома бомбу. Просто тому, що ти невірний. Не всі згодні бути шизофреніками і вірити у множинність істин. А симулякри, як виявилося, можуть розділяти ще більше, ніж істини.
Отже у сучасному світі постмодернізм втрачає актуальність, бо не працює. Світ змінився. Реакції на постмодерн стали з’являтися ще в 90-х. Їх із того часу була ціла купа — від прямої боротьби з постмодерном, до пошуків альтернативи, більш ефективних інструментів протесту. Чогось єдиного немає, але ж і постмодерн не сформувався за один день. Власне те, що ми звикли звати постмодерном, це набагато ширше явище, аніж суто наукове визначення постмодернізму. Постмодернізм як конкретний напрямок у філософії і мистецтві — це добре якщо третина постмодерну як такого. Постмодерн — це основний спосіб існування західної цивілізації і культури з 1960-тих і донині. Це спосіб мислення і сприйняття світу. Однак змінився світ, тож змінюється і спосіб його сприйняття.
Серед різних альтернатив мені близька одна. Вона виростає з діалогізму і гуманістичної психотерапії, бере дещо з модерну, дещо з поглядів давніших епох, дещо з аналітичної традиції. В її основі лежить чесність, щирість, відмова від маніпуляцій (чи принаймні їх осмисленість і спроба зменшити), визнання існування однієї істини, усвідомлення тотальної серйозності буття, відмова від іронії і сарказму як основи (але не від доброго гумору), чітке розуміння добра і зла, сміливість говорити про об’єктивну реальність, а не ховатися за епістемологію і особливості людської свідомості (при цьому знання цих особливостей). Схоже, що ідейно в сучасному образотворчому мистецтві це збігається з метамодернізмом, а у сучасній філософії зі спекулятивним реалізмом. Однак це дуже умовно.
Мене завжди цікавило, чому я люблю постмодерну літературу і кіно, і так не люблю постмодерне візуальне мистецтво. Думаю, причина в тому, що у постмодерній літературі і кіно, які я люблю, є поєднання ключової для мене чесності (того, що я сприймаю як істинне) і близької для мене естетики (у сенсі розуміння прекрасного, що пов’язано з розумінням добра і зла). Таких творів там дуже багато. А от у візуальних мистецтвах таке поєднання надзвичайно рідкісне. По-перше, використання нетрадиційних медій — це вже гра і маніпуляція, дуже складно сказати у цьому щось щиро. А якщо і вдається, то це не сприйметься як щирість людиною, яка так не мислить. Це сприймається як «прикол», або в кращому разі як «крутий інтелектуальний стьоб». По-друге, якщо у кіно і літературі постмодерн є зазвичай лиш новим прийомом, аби сказати про старі добрі вічні істини і показати вічну красу, то у візуальних мистецтвах за прийомами часто нічого не видно, або навіть свідомо нічого немає (привіт, нульовий знак). Я мало знайомий з візуальним постмодерном, та все ж трохи знайомий, і практично все, що бачив — це або зовсім порожні речі (причому часто їх цінність саме у порожності), або їхній зміст обмежується тупою кон’юнктурщиною і соціальною/політичною критикою, або зміст є, але зовсім неглибокий чи повністю нецікавий мені. Там є якісні твори, принаймні на Заході, однак мені вони всі чужі.
Мені сподобалися два перфоманси Марини Абрамович (найбільше «Художник у присутності», це дійсно твір мистецтва), однак все інше її, що бачив, так собі. Або «добре, але погано», що досить звично для постмодерну: тобто зроблено дуже добре як для свої цілі, але сама ціль погана.
Наразі єдиний візуальний постмодерний автор, який мені подобається практично повністю, це Піна Бауш. Це дійсно мистецтво у тому сенсі, яке я вкладаю у це слово. Тут дійсно є неймовірна глибина і майстерність її втілення. Тут ці глибини відчуваються і осягаються без будь-яких пояснень. Хоча це танець, я би все одно відніс його до візуальних мистецтв.
Основна причина того, що постмодерні візуальні мистецтва настільки мені чужі — це необхідність пояснення, недоступність загалу ширшому за вкрай вузьке коло арт-критиків (яке ще й суттєво менше за коло кінокритиків чи літературних критиків). Вузенька групка людей вариться у своєму тісному колі, сперечається чи погоджується, але нікого не чує ззовні і їх, за великим рахунком, ніхто ззовні не чує. Все це має украй мізерний вплив на суспільство, та й те, що має, заслуга інших видів мистецтва (кіно, література) або скандальності як інформприводів.
Причина не в тому, що я не розумію. Я розумію. Коли мене щось цікавить, то я беру відповідну літературу і розбираюся. Коли це потрібно для дискусії, теж розбираюсь. Однак у більшості випадків мені воно просто нецікаво. Заглиблюватися хочеться у те, що захоплює, а не в те, що повністю байдуже, або викликає реакцію «що за лайно?». Життя надто коротке, аби витрачати його намарно. Тож я трохи вивчав практики тільки фігуративних постмодерністів і гіперреалістів, наприклад Ґотфріда Гелнвейна (хоч мені і не подобається, що він робить, але дуже подобається як). В інших випадках зазвичай мені і так зрозуміло, чому це вважається мистецтвом, але у мене дещо інше розуміння цього терміну. Я навіть завжди стараюся вживати лише термін «образотворче мистецтво», аби підкреслити, що я говорю про трохи інше значення, ніж це прийнято. Моє розуміння мистецтва починається у грецькому текне і мімезисі, набуває глибини у неоплатонізмі, розвивається у романтизмі і німецькому ідеалізмі, а потім адекватно осмислюється у діалогізмі й аналітичній естетиці, і, зрештою, набуває нових перспектив у метамодернізмі і спекулятивному реалізмі.
У моєму розумінні для справжнього твору мистецтва не потрібне пояснення. І при цьому він не є простий чи поверхневий. Шекспір дуже непростий, але зрозумілий кожному. І зараз, і у свій час. Необхідність пояснення у постмодерному мистецтві — це мертвонароджена дитина. Це переводить таке мистецтво зі сфери мистецтва до філософії, і це ще в кращому разі, бо митці не філософи, і більшість їхніх концепцій з точки зору серйозної філософії — це куркам на сміх (звичайно, є виключення). Мистецтво може (і має) бути філософічним, але воно не філософія, воно не потребує пояснення. Автор хорошого роману, якщо він при здоровому глузді, не пише як цей роман слід розуміти. А якщо й пише, то у критиків це викликає лиш іронію, бо головний сенс має лише сам роман і те, що у ньому говориться, а не те, що там автор хотів сказати. Це зачепило навіть такого гіганта як Джойс. У візуальному постмодерні теж достатньо робіт, які не потрібно пояснювати. Які зрозумілі і неспеціалісту. Я гадаю, що тільки такі роботи і лишаться в історії мистецтва. Решта розвіється як пилюка. «Художник у присутності» або Піна Бауш — це саме такі зразки. Однак основна маса робіт сприймається як абсолютно пуста, якщо не брати до уваги полотна супровідного тексту, концепції, роз’яснення і т.д. І тільки титанічні зусилля арт-критиків, або грандіозні скандали авторів можуть вписати ці штукенції в історію. При цьому я не хочу сказати, що ці речі є насправді порожніми, я лиш говорю про те, як вони сприймаються.
Інший важливий момент — багато постмодерних перфомансів (і непостмодерних теж) знаходяться на межі зі злочином, оскільки є інтервенцією в особистий простір людей. Усі ці епатажі, скандали, все це є насправді порушенням базових прав людей, які без будь-якого бажання мусили бути свідком цього. Це те, що я найбільше ненавиджу. Одна справа, коли робиться якийсь проект у певному спеціальному просторі, де на вході стоїть 18+ і т.д., а зовсім інша, коли це робиться на вулиці. Однак на вулиці зробити цікавіше, бо ж у галерею ніхто крім купки дружбанів не прийде. Свобода — це дуже важливо, але у справжньої свободи завжди є межа — свобода іншої людини. Не можна реалізовувати свою свободу за рахунок насильства, у т.ч. психологічного, над іншими людьми. Це злочин, або хвороба, але не мистецтво. Я не про якісь дурнички, а про моменти, які дійсно можуть серйозно травмувати людей непідготовлених, наприклад дітей. Та й кожна людина має право обирати — бачити черговий есгібіціонізм чи селфхарм, чи не бачити. У нас і в реальному житті достатньо травмуючих подій і факторів, щоби ще додатково ставати жертвою самовираження якогось невизнаного (чи визнаного) генія. Усі ці надумано травмуючі акції і експерименти — дуже нездорова і шкідлива річ, і не тільки для психіки, а й для мистецтва у цілому. Оскільки через акцентуацію на гостроті відчуттів (не тільки у високому мистецтві, а і в популярному) втрачаються важливі тонкі нюанси, на яких і будуються справжні витвори мистецтва, втрачається і тендітна краса, яка ще присутня у цьому світі. Довга поема редукується до короткого крику. Перший такий крик ще може бути значущим, бо він оригінальний і перший, однак далі це вже просто порожньо.
Й останнє, про що мені хотілося сказати. Постмодерн зазвичай позиціонується як дуже відкритий до діалогу і спілкування, готовий приймати інші погляди і т.д., однак на практиці за цим часто ховається не прагнення до діалогу, а прагнення до маніпуляцій. Старий добрий діалогізм вже давно виродився до симуляції. Феміністка-журналіст знаходить жертву з якою нібито хоче просто поспілкуватися, але насправді їй лиш би дочекатися потрібної їй фрази, схопити це і бігом бігти викладати цей шматок на блог, ютуб чи на сайт свого ЗМІ, аби спричинити скандальчик чи підтвердити своє хворобливе еґо. Їй абсолютно начхати на співрозмовника. Замість феміністки може бути постмодерний арт-критик. Звичайно, таких випадків дуже мало, але вони дуже гучні. І тому не дивно, що люди, які протиставляють себе постмодерну або просто не сприймають його — не поспішають на якийсь діалог. Не тому, що вони не відкриті, а тому що вони відчувають обман. Що ними проманіпулюють. Що нікому насправді їхня точка зору нецікава. Що їм дасть цей діалог, якщо їх все одно ніхто не слухатиме? Хіба може феміністці бути цікава точка зору чоловіка, який вважає, що жінка повинна готувати і займатися родиною? Про що їм говорити? Тільки пообзивати один одного та й усе. Вони починають справжній діалог тільки якщо з якихось причин опиняються в стосунках і їх поєднує щось значно більше за переконання і погляди. Тоді їм доводиться докладати зусиль, аби зрозуміти один одного. Бо людина стає цінніша за погляди. І вони спілкуються, і ніхто не відмовляється від своїх поглядів, і при цьому здатен зрозуміти погляди іншого, а через тривалий час довірливого спілкування без маніпуляцій вони навіть можуть прийти до єдиної спільної позиції, яка цілковито врахує і узгодить їхні позірно протилежні погляди. Однак це лиш між двома. У ширшому масштабі це неможливо, бо світ занадто ентропійний. А діалогічність і комунікативність постмодерну є ілюзією. Постмодерн як сприйняття світу нині ще більш недіалогічний, ніж модерн, однак при цьому він маніпулятивно намагається переконати всіх у своїй діалогічності. З постмодерністом не говорять не тому, що всі такі погані і закриті, а тому, що люди розпізнають у ньому того ж таки фанатика-араба, який може підірвати їхній дім. Який у будь-яку мить може вломитися у їхній особистий простір зі своїми перфомансами. Говорити з недіалогічною людиною — пуста трата часу. Ефективніше поговорити зі стіною, це принаймні не нашкодить.
Тим не менш будь-які спроби подолати цю постмодерну маніпулятивну ілюзію і вийти на справжній діалог — це якраз спроби подолати постмодерн. І це здоровий спосіб його подолання, хоча суспільство, яке переважно зовсім нездорове, скоріше за все вибере якийсь інший спосіб, більш придатний для себе.
*
Усе це просто есей, а не наукова стаття. Тут мої міркування і погляди. У чомусь я абсолютно впевнений і спираюся на авторитетних культурологів чи філософів, щось є здогадками (утім, не взятими зі стелі, а виведеними із попередніх засновків). Я не претендую тут на істину, однак моя істина знаходиться якщо і не в цьому тексті, то в тому, про що цей текст намагається сказати. І я не вірю у множинність істин. Істина відкривається через досвід, і якщо у людини був такий безпосередній досвід істини, то ніякі словесні аргументації її не переконають. Хоча якщо у двох людей, які ведуть дискусію, був досвід однієї істини (нехай і різних її сторін), то вони рано чи пізно можуть продертися через словесні труднощі і таки досягти взаєморозуміння.
