Лувійська література

Лувійська література — одна з найдавніших літератур Анатолії (нині Туреччина), що створювалася лувійською мовою і частково збереглася у клинописних хетських записах та перекладах 15-13 століття до Р.Х., а також у монументальних написах ієрогліфічною лувійською. Основний масив клинописної лувійської літератури, що дійшла до нас, складають ритуальні тексти.

Лувійські ієрогліфи

Психоаналіз і мистецтво

Неміметичне мистецтво, особливо у другій половині ХХ століття, дуже тісно пов’язане із психічними відхиленнями. Я не хочу сказати, що неміметичні автори більш хворі, ніж міметичні. Я думаю, «хворість» приблизно однакова всюди, однак неміметичні автори виставляють свою хворобу напоказ (найбільш талановиті не стільки свою власну, як хвороби сучасного їм суспільства), демонструючи у роботах повний розпад Я (шизофренія), параноїдальні проекції (паранойя) чи ще щось. На відміну від них, міметичні автори (які не більш здорові), намагаються акцентувати увагу не на своїй хворобі чи хворобі суспільства, а на чомусь здоровому у них і в суспільстві, або навіть якщо показують якісь хворі явища, то намагаються говорити про це ніби зі сторони, а не просто залазячи в шкіру хворого і видаючи напоказ чисту параною чи шизофренічне марення.

Поняття «художник»

Існує багато проблем із терміном «мистецтво», але ще більше проблем із терміном «художник». Що тільки ним не позначають.

1. Професійне і загальне значення слова

Можна виділити два основні значення слова — професійне і загальне.

Особисто я стараюся вживати цей термін у суто професійному значенні. Художник — це передовсім професія, як лікар. Художник, як і хірург, наприклад, повинен мати: а) належну освіту; б) належні професійні навички; в) постійну практику, яка наочно демонструє а-б. Лікар не може бути лише самоучкою чи «творчою людиною» (хоч є звичайно всілякі сумнівні «цілителі», але в них теж є своя така-сяка система навчання). Освіта не означає папірець якогось закладу, а означає певну чітку, тривалу і послідовну систему під керівництвом професіоналів у відповідній сфері.

Нині же більш поширене загальне значення терміну «художник», де це зовсім не термін, а просто дуже загальне слово, яким можна позначити будь-кого, чия діяльність хоч якось пов’язана з творчістю. У такому сенсі художником є будь-хто: і мала дитина, яка щось калякає на стіні, і бабулька, яка вишиває подушку, і дизайнер стільців, і навіть бухгалтер, який творчо підходить до своїх підрахунків. Коли розрізняти ці два значення слова, то можна уникнути багатьох непорозумінь.

Однак багато проблем розуміння художника як професії все одно лишається. Я би відзначив ще наступні.

Д’Орсе

Спершу я не надто хотів іти в музей д’Орсе. Був певен, що там представлені лише імпресіоністи, експресіоністи і тому подібне, а це мені не сильно цікаво. Однак вирішив усе таки сходити глянути одним оком, щоби скласти загальне уявлення. Також було цікаво, як вживу виглядають деякі автори, яких я страшенно не люблю, але які чомусь міцно влізли в історію мистецтв.

Лувр

Мені здається, що якби в Києві був Лувр, хоча б його частинка, та хоча б один із залів, то Україна була би зовсім іншою країною. Цивілізовані європейці всі мають свої Луври, і саме тому сміттєзвалища типу Помпіду там не ріжуть око. На фоні суцільної естетики вони вписані у певний контекст і сприймаються інакше. А коли ви живете у смітті і несмаку, серед жлобських забудов і пластикових балконів на історичних будівлях, а потім ще й намагаєтеся робити музей вторинного сміття і несмаку імені Пінчука, то це викликає лиш сміх. Інша справа, якщо ви живете серед тотального стилю і смаку, де навіть бомжі на вентиляційних решітках метро виглядають естетично, то вам дійсно може знадобитися музей першокласного сміття та кітчу, аби бути у контакті з незвичним і з сучасною посткультурою (яка більше в головах «мистців», ніж реально існує).

Палайська література

Палайська література — одна з найдавніших літератур Анатолії (нині Туреччина), що створювалася палайською мовою у області Пала і зберіглася у нечисленних клинописних хетських записах та перекладах 17-15 століття до Р.Х. Основний масив палайської літератури — це ритуальна поезія, пов’язана з культом бога Зіпарви, а також кілька міфологічних фрагментів.

Повний список фільмів-нуар

Класичні фільми-нуар — один із моїх найулюбленіших жанрів. Я уклав повний (майже) список фільмів-нуар від прото-нуарів 1930-тих і до останніх класичних зразків жанру 1959 року. Мені цей список потрібен, щоби не заплутатися у тому, що я дивився, а що ще ні (фільми-нуар — це все таки жанрове кіно, що означає повторюваність багатьох сюжетів і мотивів, що іноді робить складним запам’ятовування конкретних фільм і сприяє плутанню їх). Також я маю на меті створити суб’єктивний рейтинг улюблених фільмів-нуар (пізніше постараюся також пояснити, чому одні фільми у мене мають високі оцінки, а інші ні, щоби не здавалося, що це якісь спонтанні оцінювання, адже у моєму підході, попри суб’єктивність, є певна система). Тих, хто не дуже добре знає, що таке фільм-нуар, відсилаю до моєї невеликої статті на вікі (колись може допишу її до належного обсягу і докладності).

Де ці класичні шедеври подивитися? Люди, що толеранто ставляться до торентів (зрештою, поки немає альтернативи купити ці фільми легально, це ще не крах європейських цінностей, як на мене), можуть віднайти на Гуртом аналогічну тему з посиланнями на українські озвучення фільмів-нуар. Цю тему зробив один мій знайомий на основі мого списку фільмів-нуар. Взамін я позичив гуртомівські посилання на imdb для цього списку. Легально більшість фільмів-нуар можна дивитися лише в США на FilmStruck.com. В Україні ні Netflix, ні Megogo, не дають доступу до цих картин, окрім жалюгідних поодиноких виключень. Кілька десятків назв (лише англійською, навіть без субтитрів) можна знайти на Google Play і, ймовірно, в AppStore.

Цей список робочий і більше для мого власного користування, тож оформлення наразі може бути кривувате. Однак, можливо, комусь він теж буде корисний навіть у такому вигляді. У списку присутні всі знакові фільми нуар і більша частина низькобюджетних нуарів, загалом тут біля 600 фільмів. Утім, ще пару сотень зовсім маловідомих назв категорії B ще можна нашкребти, що я колись і зроблю. На imdb теж є список фільмів-нуар, але він не дуже зручний, бо постійно змінюються (будь-який користувач може додати чи прибрати позначку жанру,. тож там постійні війни редагувань). Зараз цей список налічує 825 одиниць (і серед них немало фільмів, які нуарами насправді не є), хоча бували періоди, коли його «вкорочували» до 400 одиниць. Значно ліпший список є на вікіпедії, куди внесені лише фільми, жанр яких підтверджується авторитетним джерелом (цей список не містить прото-нуарів і більшість фільмів категорії B). Існує також безліч рейтингів кращих нуарів.

Переглянуті мною фільми виділені синім кольором. Кращі з моєї точки зору виділені жирним шрифтом. Позначка [не нуар] означає, що я не знайшов у фільмі явних ознак нуару, хоча його чомусь зараховують до фільмів-нуар. Пізніше ці фільми я, імовірно, винесу за межі списку. Наразі мене більше цікавлять витоки жанру, тому поки що я переважно дивлюся прото-нуари і ранні нуари, а не добре знані пізніші еталони жанру. Список у майбутньому буде оновлюватися, доповнюватися і виправлятися.

Хетська література

Хетська література (хеттська, несійська) – література індоєвропейського народу хетів, що населяв Анатолію (Малу Азію) з кінця III тисячоліття до 6 століття до Р.Х. Іноді до хетської літератури зараховують не лише твори хетською мовою, а й мовами інших народів, які населяли хетську державу (хатською, хуритською, лувійською, палайською тощо), і якими користувалися хетські писарі. Нижче під хетською літературою матимуться на увазі тексти, написані хетською мовою. Літературні твори охоплювали період із 1600-тих до 1180-тих років до Р.Х. і зникли разом із хетською державністю, яка остаточно впала під натиском народів моря. Після цього література регіону писалася переважно лувійською мовою.

Хетська література є найдавнішою зафіксованою на письмі літературою індоєвропейської родини мов, до якої належать і слов’янські мови. Тобто це найближчий родич української літератури з-поміж літератур стародавнього світу. Один із головних персонажів міфологічної хетської літератури — бог грози Пірве (Піруе), прямо споріднений із Перуном.

У хетській літературі зафіксовано багато спільних індоєвропейських рис у міфологічних образах, обрядовій поезії і навіть поетичній метриці. Усі ці риси згодом стали поширеними у всіх європейських літературах, включно з давньоукраїнською.

Хетська клинописна таблиця

Графічний диплом

23 червня захистив диплом за спеціальністю «графічні мистецтва». Вчився на спеціаліста, бо на магістра у НАОМА банально не існувало контрактних місць, а на бюджеті я вчитися не міг через те, що це моя друга вища освіта. Тому диплом без теоретичної роботи, лише малюнки. Показувати їх поки не буду, бо вони недороблені, там ще працювати і працювати, аби назвати їх повністю завершеними. Ближче до осені покажу.

А поки викладу те, що я про них розповідав на захисті:

Серія графічних робіт «Жінка», по-перше, продовжує тематику, якою я займався останні кілька років навчання в академії: дослідження жіночої образності та психології через графічне втілення. По-друге, це спроба відповісти на головне естетичне питання, яке мене цікавить: яким чином у сучасному мистецькому полі можна продовжувати використовувати класичні графічні та живописні техніки і лишатися при цьому актуальним. 

Існує щонайменше дві відповіді. До першої відповіді я прийшов через психологію. Якщо сучасний художник робить психологічний портрет за допомогою класичних технік, то він, за належної культурної й інтелектуальної бази, ніколи не стане копіювати «старих майстрів». Він просто не зможе цього зробити, навіть якщо намагатиметься, оскільки сучасне бачення людини радикально змінилося. Ми маємо ті знання, які люди ХІХ століття навіть уявити собі не могли. Після глибинної психотерапії Фрейда і Юнґа, ґештальт-терапії, відкриття субособистостей і т.д. вже не можна зробити психологічний портрет, як його робили у XIX столітті. Сучасний художник може вкласти набагато більше інформації у формально реалістичний портрет, аніж це було можливо у ХІХ столітті, а сучасний глядач, який хоч трохи розуміється на психології, зможе всі ці додаткові глибинні шари зчитати. Невроз, фрустрація, депривація, дисоціація, конфлікт субособистостей, аніма, архетипи, витіснення, перенесення і безліч інших тонких психологічних нюансів можна повноцінно передати лише через реалістичний чи гіперреалістичний портрет.

Другу відповідь підказують сучасні філософсько-мистецькі течії, як постмодерні, де успішно існує така течія як гіперреалізм, так і антипостмодерні, наприклад метамодернізм, аналітична естетика, що тісно пов’язана з сучасним американським контемпорарі реалізмом, а також спекулятивний реалізм.

У своїй серії я звернувся до класичних жіночих архетипів: жінка-воїн, жінка-жриця, жінка-природа, жінка-дівчинка, у кожному з яких присутня як світла, так і темна сторона. Я передав ці архетипи через напівміфологічні образи, що частково нагадують богинь скандинавської та кельтської міфології, а частково відсилають до образів масової культури – кіно та відеоігор. При цьому кожен образ я намагався зробити таким, який був би неможливий при створенні у XIX столітті, хоча така графічна техніка була цілком можлива у той час.

Усе це не повноцінні психологічні портрети чи точне візуальне втілення архетипів, це лише референси до певних глибинних жіночих психологічних станів і нюансів.

Мої чотири роботи виконані вугіллям на полотні. При створенні я надихався творчістю таких художників ХХ століття як Ендрю Ваєт та Іштван Сандорфі, а також сучасними художниками: Ароном Візенфельдом, Адамом Міллером, Девідом Джоном Кассаном та Джеремі Ліпкіним.

Контакт із реальністю і новини

Уже пару років я не дивлюся і не читаю новин, окрім суто наукових і сфери відеоігрової індустрії. Кілька разів мені закидали, що я замикаюся від світу і не хочу бути в контакті з реальністю. Перші рази я лише дивувався і не звертав уваги, бо не вірив, що так дійсно можна думати. Новини = контакт із реальністю? What?

Та коли це стали говорити ближчі друзі, я зрозумів, що треба якось хоча би пояснити позицію. Бо те, що мені видається абсолютно очевидним, виявляється зовсім неочевидним для дуже багатьох.

Починав я з екзистенційної філософії, Бубера та Зізіуласа, але, думаю, це надто складно і надто здалеку. Воно то вірно, це основа світогляду, та більш проста і очевидна причина практична: це елементарна турбота про своє психічне здоров’я. Я бачив, як людина помирає від раку легенів, тому я і під дулом автомата не стану палити цигарки. Я на власній шкірі прекрасно розумію, як новини загострюють невроз (а в декого і психоз), тому не розумію, навіщо так із себе знущатися. Є люди з міцним здоров’ям і які не бояться раку — вони можуть зі спокійним серцем палити цигарки. Є люди з міцними нервами, або ті, які не переймаються тим, аби зберегти здоровий ґлузд і здатність мислити — вони можуть зі спокійним серцем дивитися новини. Нерви у мене не міцні і я хочу мати більш-менш ясну голову для роботи, творчості і наукової діяльності, то нащо мені спеціально себе додатково травмувати? У нас і без новин вистачає травматичних факторів, ліпше давати раду їм. Якщо людина через «контакт з реальністю» у вигляді новин доведе себе до неповносправності і божевільні, то кому з цього буде користь? Та навіть якщо наслідки не будуть такими плачевними, я все одно не розумію навіщо це.

Що дають ці новини? Це ж все симуляція реальності, а не реальність. Справжня реальність та, що поруч зі мною. Війна не в телевізорі, а в сусідові, який повернувся звідти інвалідом. Не голодаючі діти Африки, а хворі близькі. Звичайно, після 11 вересня вся ця концепція симуляції вже не працює так, як раніше, бо тоді чи не вперше люди бачили на екрані те, що дійсно відбувалося, і це, якщо абстрагуватися від коментарів та «аналітики», таки була реальність. Але чи це моя реальність? Що я можу зробити, дивлячись, як у Нью-Йорку люди стрибають із хмарочосів? Отримати заряд адреналіну і насолоджуватися цим під попкорн, як добротною драмою чи саспенсом? Пробудити в собі співчуття і співпереживання, яке від щоденного страждання моїх близьких у мене не проявиться? Люди лише втікають у новини від реальності і від справжнього контакту з нею. Не можна бути в повному контакті з реальністю усієї планети, всіх її закутків. Навіть із реальністю однією країни. Це все неправда, маніпуляція і втеча. Реальність — це тут і тепер. І крапка. На жаль, за межами психотерапевтичного кола люди цього зазвичай взагалі не розуміють, навіть люди розумні.

Знаходячись тут і тепер, я аж ніяк не відгороджуюся від світу. Навпаки, я перебуваю у повному контакті із ним через своє місце і час у цьому світі. Я знаю те, що зачіпає мою особисту частину світу. На моїй карті світу є центральна і західна Україна, є Львів, є Луганськ, але там немає, наприклад, Криму, бо я там ніколи не був і не маю там жодних близьких чи друзів. На моїй карті світу є також Москва, Санкт-Петербург, Париж, Мюнстер, Сієтл і Бельв’ю, і Близький Схід. Десь мої родичі чи друзі, десь наукові чи професійні інтереси. Мої знання про світ, як і знання будь-якої чесної перед собою людини, дуже обмежені і фрагментарні. Лізти дізнаватися якусь інформацію чи новини про щось, до чого я не маю навіть опосередкованого стосунку, це даремна трата часу та ресурсів. Це може бути прокрастинацією чи чимось таким, але користі в цьому жодної (якщо, звичайно, це не сфера професійної діяльності). Можливо, когось це заспокоює і дає ілюзію контролю над ситуацію через позірне знання її. Мене ні. Усе, що дійсно необхідно, я і так дізнаюся від друзів, від випадкових людей на вулиці і в транспорті, зі стрічки у фейсбуці.

Контакт із реальністю відбувається далеко не тільки через географію чи інформацію про події. Я знаю літературу, і мистецтво, і психологію, і лінгвістику, і трохи філософію, знаю про переклад і розробку ігор, знаю про книги і кіно. Все це моя реальність. Однак я практично нічого не знаю про військову справу чи політологію. І це не значить, що мені наплювати на долю України чи що я не патріот. Я чудово знаю, що йде війна, я чудово знаю, що Росія — ворог, я чудово знаю про окуповані території, я погоджуюся, що кожен громадянин у стані війни має робити якийсь внесок. Та тільки я сам знаю найкраще, як саме я можу принести найбільшу користь для своєї батьківщини чи навіть для людства, а не хтось там у телевізорі чи деінде. Я вкладаю гроші, час і ресурси туди, де я точно знаю як це працює і який позитивний ефект для країни і людей це дасть. Наука, образотворче мистецтво, література, книговидання, психотерапія та ігри. Ігри не як розвага чи мистецтво, а як сфера економіки, яку необхідно розвивати, бо це високооплачувані робочі місця → збільшення добробуту населення → покращення всього іншого. Є сотні і навіть тисячі інших сфер і напрямків, усі з яких дуже потрібні, але я поняття про них не маю, і вивчати їх з нуля, не маючи жодного хисту чи спрямованості — це просто кинути напризволяще ті сфери, у яких я можу бути корисним і де, можливо, у деяких вузьких напрямках, крім мене взагалі немає жодного спеціаліста чи просто зацікавлених у тому, щоби стати спеціалістом.

Тому я не слідкую за новинами, окрім тих, які безпосередньо мене зачіпають. Мені не треба знати чим закінчився стоп’ятсотий раунд мінських переговорів чи хто у нас зараз міністр паливної енергетики. Якщо щось у країні серйозно зміниться, то я і так про це дізнаюся. Може когось це шокує, але для мене значно корисніше подивитися трансляцію E3 2017, ніж Падробнасті нєдєлі. І це не егоїзм і не втеча, і не черствість, це якраз спроба бути у максимальному контакті зі справжньою реальністю і спроба привнести у світ якомога більше блага (у розумінні античної філософії).

Лев Кулєшов

Ніколи не любив радянське і російське кіно. Воно завжди виклало або нудьгу, або роздратування — як у технічному плані, так і, значно більшою мірою, в ідейному. Банальщина, примітивізм, тупа пропаганда, жахлива акторська гра — все це вкрай важко сприймається людиною, яка сформувалася як кіноман на європейській і американськой класиці та артхаусі.

Звичайно, я знав, що там теж було видатне авторське кіно, але із нього я дивився, здається, лише Тарковського і він мене не особливо вразив. Гадаю, через зовсім чужий менталітет. Завжди, коли друзі радили щось класне радянське чи російське, я проглядав анотації, але відкладав у дуже довгий ящик. Є ж стільки неймовірно крутої європейської і американської класики, яка мені майже гарантовано сподобається, нащо витрачати час на радянщину.

На кінопошуку у мене відзначено 1600 переглянутих фільмів, із яких 800 американських, 500 французьких, 200 англійських, десь по сотні німецьких, японських та італійських. Російських і радянських разом аж 32 (а канадських 33). При цьому із цих 32 десь третина — це фільми Довженка виключення, про які нижче.

Двічі мене таки переконали подивитися радянських режисерів, і я при цьому не пошкодував, а був неймовірно і несподівано враженим. Першим культурним шоком у хорошому сенсі став Артавазд Пелешьян. Я й не уявляв, що у совку могло таке зніматися. Це було щось неймовірне. Я подивився навіть його фільми на вірменській, де не розумів жодного слова.

І от сьогодні (вже вчора) я вибрався у кіно на дві фільми Льва Кулєшова. Глянув, що це видатний теоретик кіно, також мене зацікаво, що після 1943 він нічого не знімав, хоча прожив до 1970. Але аж такого я не очікував. Тут було все те, що я так люблю у західному кіно: неймовірна естетика кадру, класні жіночі образи, динаміка, стрімкий і драматичний сюжет... І це при тому, що «Проект інженера Прайта» — це його перша короткометражна проба, а «Промінь смерті» зберігся далеко не повністю і через втрачені частини важко встежити за розгалудженим сюжетом. Та все одно я дивився це все з відкритим ротом.

У мережі майже немає скріншотів чи коротких роликів, щоб це показати, але там неймовірний візуальний бенкет. Мені чомусь згадався «Минулого року в Марієнбаді» — напевне моя візуально найулюбленіша кіноробота. А це ж 1920-ті роки. Світло і тінь, пластика, композиція кадру, динаміка, вражаюча хореографія (не знаю, яким ще словом можна назвати таку виразну гру акторів). Він дійсно один із творців кінематографу. Хоча росіяни не спромоглися навіть нормально зберегти його роботи. А це чи не найкраще, що в них взагалі було за всі роки радянської влади.

Особливої уваги заслуговує Олександра Хохлова. У порівнянні зі стандартними радянськими акторками, це щось неймовірне. Я навіть не думав, що такі образи в принципі могли бути у радянському кіно того часу. Це ж Лорен Беколл за 15 років до появи нуару. Напевне ці несподівані жіночі образи мене і вразили найбільше.

Ще дуже цікава і несподівана тематика: обидва фільми суто пригодницькі стрічки, що за напругою і динамікою сюжету не особливо поступаються американським вестернам і детективам. Кулєшов тут навіть давав героям іноземні імена і переміщував дію частково чи повністю на захід. Кажуть, що це повязано із тим, що він не бачив особливої естетики у радянських реаліях. І це мені близько, бо я теж її абсолютно не бачу)

Є також момент, схожий із Пелешьяном: фільми нібито з комуністичною ідеологією (боротьба робітників проти підлих експлуататорів-капіталістів), але знято все з такою підкресленою умовністю і акцентами, що вони скоріше навіть антирадянські. Американські шпійони і найманці капіталістів якось надто підозріло схожі на реальних радянських комісарів у шкіряних куртках і кепочках. А протагоністи якісь надто західні і майже неуявні в радянських реаліях. Зрештою, далеко не просто так після 1943 Кулєшов не зняв жодного фільму. Або не дозволяли, або просто не хотів марати руки участю в радянському «кінопроцесі». Добре, що йому хоч викладати дозволити, а не розстріляли, тож він написав достатньо теоретичних робіт, які вже кортить почитати.

Постмодерн

О 23:50 31 грудня я йшов до метро з цілком святковим настроєм. А натовп, тисячі людей, біг у протилежному напрямку, аби встигнути зустріти Новий Рік на Софійській площі. Ми йшли крізь ці хвилі людей і це було якесь дуже незвичайне, але захопливе відчуття. І в мене тоді виникло запитання: це постмодерно? Я подумав і зрозумів: ні, це не постмодерно.

Формально і на перший погляд це ніби щось близьке — іти в протилежний від натовпу бік, протест, іронія, певний акт, інтертекст, піднесена чи саркастична цитація знайомого сюжету американських фільмів-катастроф, де всі тікають, а двійко головних героїв біжать в інший бік, бо ж їм треба рятувати світ. Та я ж знав, що в мене всередині, а там нічого такого не було. Я знав, як мені хочеться зустріти Новий Рік, і я собі йшов туди, де я й хотів його зустріти. І настрій у мене був звичайний і святковий, він мало чим відрізнявся від настрою людей навколо. Та й навколо ніхто не сприймав нас як постмодерністів чи нонконформістів. Напевне просто думали, що у людей сталося щось важливіше за Новий Рік, тому вони квапляться у протилежний бік.

Мені це дуже нагадало кадри із завмерлими людьми в «Пейзажі у тумані» Тео Ангелопулоса. Теж, формально цілком постмодерний фільм, з усіма цими звичними прийомчиками нової хвилі і далі, але за своїм духом є у ньому щось зовсім інше, непостмодерне. Недаремно кінокритик Ендрю Гортон назвав Ангелопулоса у своїй книзі «Останнім Модерністом».

Це як звільнення від конформізму і правил, а не контрконформізм. Це як позитивна свобода, а не та псевдо-свобода, яка насправді є просто анти-рабством і завдяки своїй появі через протиставлення є просто пофарбованим у протилежний колір рабством. Свобода від репресивного патріархату — це зовсім не фемінізм, це просто свобода. Ганна Арендт була вільною від патріархату, а Сімона де Бовуар просто змінила одне рабство на інше, одну неправду на іншу. Може чимось і кращу та все одно неправду. Це як релігійний фанатик і войовничий атеїст: обоє з них не є вільними.

Постмодернізм же є бунтом. Однак не прямолінійним як модернізм, а маніпулятивним, симулятивним, іронічним чи з використанням купи інших захисних механізмів. Постмодернізм — це бунт травмованого другою світовою війною і загрозою ядерного кінця світу покоління. Після того як прямий бунт модернізму власне і призвів до мільйонів жертв, жахливих злочинів проти людства і перспективи самознищення всієї цивілізації. Весь розвиток людства ґрунтується на бунті, однак по тому як попередній спосіб бунтувати призвів до таких наслідків, треба було щось міняти. Нацизм, комунізм і супрематизм у своїй основі — це все один спосіб протесту чи заперечення. По-своєму чесний, прямолінійний, спрямований на певне конкретне благо і абсолютно недіалогічний. Я творю новий світ, тільки я знаю істину чи як її істинно втілити. Все інше — це неправильне суспільство чи неправильне мистецтво. У мистецтві це відкрило нові горизонти, у суспільстві це призвело до страшної катастрофи.

Як цьому можна було протидіяти? Відмовитися від однієї істини, відмовитися від прямолінійності, відмовитися від чесності, відмовитися від єдиного блага. Тотальна толерантність (це плюс), тотальна несерйозність (це і не плюс, і не мінус), мультикультуралізм, але також явні мінуси: маніпуляції, нечесність, прагнення задовольнити протилежні потреби і блага, визнати рівноцінність усіх протилежних істин і помирити їх між собою — абсолютна шизофренія, підмічена ще Дельозом і Ґваттарі, і водночас симулякр, влучно описаний Бодріяром. Тільки шизофренія дозволяє мирне співіснування протилежних істин і тільки симулякри і симуляції дозволяють поєднувати в єдине ціле непоєднуване в об’єктивній реальності та створювати ефект існування якоїсь іншої реальності, де можливо те, що у справжній реальності неможливо.

Звичайно, не все у постмодерні погано. Постмодерн — це найкраще, що могло виникнути у тій ситуації, і водночас єдино можливе. Принаймні в Європі, де був епіцентр катастрофи, і де дійсно треба було примиряти непримиренне, аби уникнути ще однієї. Це в США могла собі вільно існувати аналітична філософія, тут же вона не дуже працювала. Найбільшими досягненнями постмодерну, як на мене, були діалогізм (хоч зародився він задовго до власне постмодерну), розвиток психотерапії і лінгвістичний поворот. Хоча всі ці три досягнення цілком можна звести до одного — діалогізму у широкому сенсі. Однак навіть такий конструктивний і вочевидь позитивний постмодерн вичерпав себе, коли стало зрозуміло, що не з кожною людиною можна вести діалог. Ти можеш стільки завгодно толерувати, поважати погляди, допомагати, підтримувати, приймати і навіть любити якогось араба, але він все одно якось прийде і підірве у тебе вдома бомбу. Просто тому, що ти невірний. Не всі згодні бути шизофреніками і вірити у множинність істин. А симулякри, як виявилося, можуть розділяти ще більше, ніж істини.

Отже у сучасному світі постмодернізм втрачає актуальність, бо не працює. Світ змінився. Реакції на постмодерн стали з’являтися ще в 90-х. Їх із того часу була ціла купа — від прямої боротьби з постмодерном, до пошуків альтернативи, більш ефективних інструментів протесту. Чогось єдиного немає, але ж і постмодерн не сформувався за один день. Власне те, що ми звикли звати постмодерном, це набагато ширше явище, аніж суто наукове визначення постмодернізму. Постмодернізм як конкретний напрямок у філософії і мистецтві — це добре якщо третина постмодерну як такого. Постмодерн — це основний спосіб існування західної цивілізації і культури з 1960-тих і донині. Це спосіб мислення і сприйняття світу. Однак змінився світ, тож змінюється і спосіб його сприйняття.

Серед різних альтернатив мені близька одна. Вона виростає з діалогізму і гуманістичної психотерапії, бере дещо з модерну, дещо з поглядів давніших епох, дещо з аналітичної традиції. В її основі лежить чесність, щирість, відмова від маніпуляцій (чи принаймні їх осмисленість і спроба зменшити), визнання існування однієї істини, усвідомлення тотальної серйозності буття, відмова від іронії і сарказму як основи (але не від доброго гумору), чітке розуміння добра і зла, сміливість говорити про об’єктивну реальність, а не ховатися за епістемологію і особливості людської свідомості (при цьому знання цих особливостей). Схоже, що ідейно в сучасному образотворчому мистецтві це збігається з метамодернізмом, а у сучасній філософії зі спекулятивним реалізмом. Однак це дуже умовно.

Мене завжди цікавило, чому я люблю постмодерну літературу і кіно, і так не люблю постмодерне візуальне мистецтво. Думаю, причина в тому, що у постмодерній літературі і кіно, які я люблю, є поєднання ключової для мене чесності (того, що я сприймаю як істинне) і близької для мене естетики (у сенсі розуміння прекрасного, що пов’язано з розумінням добра і зла). Таких творів там дуже багато. А от у візуальних мистецтвах таке поєднання надзвичайно рідкісне. По-перше, використання нетрадиційних медій — це вже гра і маніпуляція, дуже складно сказати у цьому щось щиро. А якщо і вдається, то це не сприйметься як щирість людиною, яка так не мислить. Це сприймається як «прикол», або в кращому разі як «крутий інтелектуальний стьоб». По-друге, якщо у кіно і літературі постмодерн є зазвичай лиш новим прийомом, аби сказати про старі добрі вічні істини і показати вічну красу, то у візуальних мистецтвах за прийомами часто нічого не видно, або навіть свідомо нічого немає (привіт, нульовий знак). Я мало знайомий з візуальним постмодерном, та все ж трохи знайомий, і практично все, що бачив — це або зовсім порожні речі (причому часто їх цінність саме у порожності), або їхній зміст обмежується тупою кон’юнктурщиною і соціальною/політичною критикою, або зміст є, але зовсім неглибокий чи повністю нецікавий мені. Там є якісні твори, принаймні на Заході, однак мені вони всі чужі.

Мені сподобалися два перфоманси Марини Абрамович (найбільше «Художник у присутності», це дійсно твір мистецтва), однак все інше її, що бачив, так собі. Або «добре, але погано», що досить звично для постмодерну: тобто зроблено дуже добре як для свої цілі, але сама ціль погана.

Наразі єдиний візуальний постмодерний автор, який мені подобається практично повністю, це Піна Бауш. Це дійсно мистецтво у тому сенсі, яке я вкладаю у це слово. Тут дійсно є неймовірна глибина і майстерність її втілення. Тут ці глибини відчуваються і осягаються без будь-яких пояснень. Хоча це танець, я би все одно відніс його до візуальних мистецтв.

Основна причина того, що постмодерні візуальні мистецтва настільки мені чужі — це необхідність пояснення, недоступність загалу ширшому за вкрай вузьке коло арт-критиків (яке ще й суттєво менше за коло кінокритиків чи літературних критиків). Вузенька групка людей вариться у своєму тісному колі, сперечається чи погоджується, але нікого не чує ззовні і їх, за великим рахунком, ніхто ззовні не чує. Все це має украй мізерний вплив на суспільство, та й те, що має, заслуга інших видів мистецтва (кіно, література) або скандальності як інформприводів.

Причина не в тому, що я не розумію. Я розумію. Коли мене щось цікавить, то я беру відповідну літературу і розбираюся. Коли це потрібно для дискусії, теж розбираюсь. Однак у більшості випадків мені воно просто нецікаво. Заглиблюватися хочеться у те, що захоплює, а не в те, що повністю байдуже, або викликає реакцію «що за лайно?». Життя надто коротке, аби витрачати його намарно. Тож я трохи вивчав практики тільки фігуративних постмодерністів і гіперреалістів, наприклад Ґотфріда Гелнвейна (хоч мені і не подобається, що він робить, але дуже подобається як). В інших випадках зазвичай мені і так зрозуміло, чому це вважається мистецтвом, але у мене дещо інше розуміння цього терміну. Я навіть завжди стараюся вживати лише термін «образотворче мистецтво», аби підкреслити, що я говорю про трохи інше значення, ніж це прийнято. Моє розуміння мистецтва починається у грецькому текне і мімезисі, набуває глибини у неоплатонізмі, розвивається у романтизмі і німецькому ідеалізмі, а потім адекватно осмислюється у діалогізмі й аналітичній естетиці, і, зрештою, набуває нових перспектив у метамодернізмі і спекулятивному реалізмі.

У моєму розумінні для справжнього твору мистецтва не потрібне пояснення. І при цьому він не є простий чи поверхневий. Шекспір дуже непростий, але зрозумілий кожному. І зараз, і у свій час. Необхідність пояснення у постмодерному мистецтві — це мертвонароджена дитина. Це переводить таке мистецтво зі сфери мистецтва до філософії, і це ще в кращому разі, бо митці не філософи, і більшість їхніх концепцій з точки зору серйозної філософії — це куркам на сміх (звичайно, є виключення). Мистецтво може (і має) бути філософічним, але воно не філософія, воно не потребує пояснення. Автор хорошого роману, якщо він при здоровому глузді, не пише як цей роман слід розуміти. А якщо й пише, то у критиків це викликає лиш іронію, бо головний сенс має лише сам роман і те, що у ньому говориться, а не те, що там автор хотів сказати. Це зачепило навіть такого гіганта як Джойс. У візуальному постмодерні теж достатньо робіт, які не потрібно пояснювати. Які зрозумілі і неспеціалісту. Я гадаю, що тільки такі роботи і лишаться в історії мистецтва. Решта розвіється як пилюка. «Художник у присутності» або Піна Бауш — це саме такі зразки. Однак основна маса робіт сприймається як абсолютно пуста, якщо не брати до уваги полотна супровідного тексту, концепції, роз’яснення і т.д. І тільки титанічні зусилля арт-критиків, або грандіозні скандали авторів можуть вписати ці штукенції в історію. При цьому я не хочу сказати, що ці речі є насправді порожніми, я лиш говорю про те, як вони сприймаються.

Інший важливий момент — багато постмодерних перфомансів (і непостмодерних теж) знаходяться на межі зі злочином, оскільки є інтервенцією в особистий простір людей. Усі ці епатажі, скандали, все це є насправді порушенням базових прав людей, які без будь-якого бажання мусили бути свідком цього. Це те, що я найбільше ненавиджу. Одна справа, коли робиться якийсь проект у певному спеціальному просторі, де на вході стоїть 18+ і т.д., а зовсім інша, коли це робиться на вулиці. Однак на вулиці зробити цікавіше, бо ж у галерею ніхто крім купки дружбанів не прийде. Свобода — це дуже важливо, але у справжньої свободи завжди є межа — свобода іншої людини. Не можна реалізовувати свою свободу за рахунок насильства, у т.ч. психологічного, над іншими людьми. Це злочин, або хвороба, але не мистецтво. Я не про якісь дурнички, а про моменти, які дійсно можуть серйозно травмувати людей непідготовлених, наприклад дітей. Та й кожна людина має право обирати — бачити черговий есгібіціонізм чи селфхарм, чи не бачити. У нас і в реальному житті достатньо травмуючих подій і факторів, щоби ще додатково ставати жертвою самовираження якогось невизнаного (чи визнаного) генія. Усі ці надумано травмуючі акції і експерименти — дуже нездорова і шкідлива річ, і не тільки для психіки, а й для мистецтва у цілому. Оскільки через акцентуацію на гостроті відчуттів (не тільки у високому мистецтві, а і в популярному) втрачаються важливі тонкі нюанси, на яких і будуються справжні витвори мистецтва, втрачається і тендітна краса, яка ще присутня у цьому світі. Довга поема редукується до короткого крику. Перший такий крик ще може бути значущим, бо він оригінальний і перший, однак далі це вже просто порожньо.

Й останнє, про що мені хотілося сказати. Постмодерн зазвичай позиціонується як дуже відкритий до діалогу і спілкування, готовий приймати інші погляди і т.д., однак на практиці за цим часто ховається не прагнення до діалогу, а прагнення до маніпуляцій. Старий добрий діалогізм вже давно виродився до симуляції. Феміністка-журналіст знаходить жертву з якою нібито хоче просто поспілкуватися, але насправді їй лиш би дочекатися потрібної їй фрази, схопити це і бігом бігти викладати цей шматок на блог, ютуб чи на сайт свого ЗМІ, аби спричинити скандальчик чи підтвердити своє хворобливе еґо. Їй абсолютно начхати на співрозмовника. Замість феміністки може бути постмодерний арт-критик. Звичайно, таких випадків дуже мало, але вони дуже гучні. І тому не дивно, що люди, які протиставляють себе постмодерну або просто не сприймають його — не поспішають на якийсь діалог. Не тому, що вони не відкриті, а тому що вони відчувають обман. Що ними проманіпулюють. Що нікому насправді їхня точка зору нецікава. Що їм дасть цей діалог, якщо їх все одно ніхто не слухатиме? Хіба може феміністці бути цікава точка зору чоловіка, який вважає, що жінка повинна готувати і займатися родиною? Про що їм говорити? Тільки пообзивати один одного та й усе. Вони починають справжній діалог тільки якщо з якихось причин опиняються в стосунках і їх поєднує щось значно більше за переконання і погляди. Тоді їм доводиться докладати зусиль, аби зрозуміти один одного. Бо людина стає цінніша за погляди. І вони спілкуються, і ніхто не відмовляється від своїх поглядів, і при цьому здатен зрозуміти погляди іншого, а через тривалий час довірливого спілкування без маніпуляцій вони навіть можуть прийти до єдиної спільної позиції, яка цілковито врахує і узгодить їхні позірно протилежні погляди. Однак це лиш між двома. У ширшому масштабі це неможливо, бо світ занадто ентропійний. А діалогічність і комунікативність постмодерну є ілюзією. Постмодерн як сприйняття світу нині ще більш недіалогічний, ніж модерн, однак при цьому він маніпулятивно намагається переконати всіх у своїй діалогічності. З постмодерністом не говорять не тому, що всі такі погані і закриті, а тому, що люди розпізнають у ньому того ж таки фанатика-араба, який може підірвати їхній дім. Який у будь-яку мить може вломитися у їхній особистий простір зі своїми перфомансами. Говорити з недіалогічною людиною — пуста трата часу. Ефективніше поговорити зі стіною, це принаймні не нашкодить.

Тим не менш будь-які спроби подолати цю постмодерну маніпулятивну ілюзію і вийти на справжній діалог — це якраз спроби подолати постмодерн. І це здоровий спосіб його подолання, хоча суспільство, яке переважно зовсім нездорове, скоріше за все вибере якийсь інший спосіб, більш придатний для себе.

*

Усе це просто есей, а не наукова стаття. Тут мої міркування і погляди. У чомусь я абсолютно впевнений і спираюся на авторитетних культурологів чи філософів, щось є здогадками (утім, не взятими зі стелі, а виведеними із попередніх засновків). Я не претендую тут на істину, однак моя істина знаходиться якщо і не в цьому тексті, то в тому, про що цей текст намагається сказати. І я не вірю у множинність істин. Істина відкривається через досвід, і якщо у людини був такий безпосередній досвід істини, то ніякі словесні аргументації її не переконають. Хоча якщо у двох людей, які ведуть дискусію, був досвід однієї істини (нехай і різних її сторін), то вони рано чи пізно можуть продертися через словесні труднощі і таки досягти взаєморозуміння.

Гадаю мало хто дочитає аж сюди :-)