Нотатки про мистецтво: Сутність мистецтва

Здавалося б, ключовим питанням для художника має бути питання про сутність мистецтва, тобто чим є те, що він робить. Хтось знаходить просту відповідь на це питання, хтось вирішує, що відповіді взагалі не існує, а хтось над цим і не задумуюється. У НАОМА нас нерідко намагаються переконати в останньому, мовляв, усі великі так робили, тож і ми повинні більше малювати, і менше думати (то справа філософів і мистецтвознавців), однак мене це не переконує.

Мені здається, що відсутність інтересу до питання взагалі ставить питання чи ми маємо справу з художником, також очевидно, що простої відповіді точно немає (такі відповіді будуть ілюзією). Однак все ж таки певні відповіді можливі, тільки приходить до них художник у першу чергу через власну практику і досвід, а не суто інтелектуальні розважання чи читання якоїсь теоретичної літератури (втім, без розмірковувань і читання чи хоча б спілкування це теж неможливо). І такі відповіді простими не будуть, а ще складніше привести відповіді різних художників до чогось більш-менш загального.

Петрус Крістус

Сам я починав із розуміння мистецтва як способу спілкування. Таке розуміння було ще коли я займався літературою і, цілком можливо, виросло воно із того, що література послуговується тією ж мовою, яка слугує для спілкування. Другою причиною було ключове значення спілкування у моїй картині світу — для мене це є основою людського буття і, власне, його єдиною повноцінною формою (характерна позиція для діалогізму і християнського екзистенціалізму, які найближчі до мого світовідчуття). Однак дуже швидко я зрозумів, що для глибинного контакту з Іншим зовсім не обов’язково писати роман чи малювати картину. Є набагато простіші і ефективніші форми контакту, і намагатися контактувати з Іншим засобами мистецтва можуть тільки ті, кому з якихось причин не доступна традиційна форма контакту — тобто повноцінне живе спілкування.

Утім це «прозріння» суттєво на погляди на сутність мистецтва не вплинуло, я продовжував вважати його формою спілкування. Зрештою, існує багато речей, які у звичайному спілкування за допомогою звичайних слів передати неможливо. І хоч твором мистецтва це теж передати надзвичайно складно, адже зрозуміє це у кращому разі одна людина з сотні, а то і з тисячі, і зрозуміє тільки за умови, що у її досвіді подібне вже є, і навіть зрозумівши нічого особливого художнику чи письменнику зазвичай не скаже. Тобто можливе повідомлення, але навряд чи можливий діалог.

Потім я на довгий час відклав це питання і зайнявся більш практичними проблемами, але нещодавно повернувся до нього, бо відчув, що хоч моє розуміння мистецтва як спілкування ніби і не хибне, однак воно якесь явно недостатнє і неповне. Прочитав кілька книг з естетики, однак вони радше заплутують, ніж дають чіткі відповіді. Іноді, як наприклад у випадку Жана-Люка Марйона, теорія дуже класна, переконлива і струнка, але коли я подивився на приклади, які він наводить, то все зруйнувалося. На словах все дуже гарно і зрозуміло — що є мистецтвом, а що ні, але коли дивишся на його приклади, то... Не видно ніякої різниці між тим, що він вважає мистецтвом і тим, що він вважає немистецтвом. З іншими (Адорно, Ямпольський, Веліканов) аналогічно.

Найбільше тут давало не читання мистецтвознавців, а спілкування з друзями художниками. Проблема лише в тому, що мало який художник вміє зрозуміло висловлювати свої думки, не кажучи вже за глибинні інтуїції (ох наша чудова антиінтелектуальна освіта). Втім дехто таки вміє, що призводить до цікавого спілкування, яке дає багато матеріалу для міркування. Головне, що ми переважно сходимося у тому, що є мистецтвом, а що не є. Говорити з тими, хто вважає мистецтвом те, що я мистецтвом не вважаю, я ще не пробував.

Отже, окрім мого погляду на мистецтво, як на транссуб’єктивне явище, як на форму спілкування людини з людиною (далеко не унікального погляду), я зіткнувся також з поглядом, що мистецтво взагалі не є формою спілкування з людиною. Мистецтво саме по собі є об’єктом спілкування. Тобто художник спілкується не з іншими, а з самим мистецтвом. Яким же чином це відбувається?

Існує щонайменше дві форми повноцінного спілкування. Перша – це спілкування людини з людиною, і друга, яка зрозуміла лише віруючим, це спілкування людини з Богом. Спілкування людини з людиною, це спілкування двох рівних сутностей, двох екзистенцій, де глибинна мета полягатиме у дотику до особистісного буття Іншого, що потверджуватиме власне буття (яке можливо відчути повно лише в контакті). Спілкування з Богом, це теж повноцінне спілкування, але вже нерівних сутностей. Бог є особистість, однак екзистенція Бога і екзистенція людини — мають абсолютно різну природу. Людина не здатна збагнути буття Бога, і тим не менше здатна спілкуватися з ним — вона може щось говорити йому і він почує, і він може щось промовляти до неї, якщо вона готова слухати. Причому спілкування Бога з людиною — це спілкування творця з творінням. З цього може випливти і те, що існує ще одна форма спілкування — спілкування людини з власним творінням. 

Амедео Модільяні

Власне, у нашому світі є дві речі, сутність яких настільки загадкова, що їх можна вважати проявами якогось невидимого світу у нашій реальності — це любов і творчість. І якщо любов є формою спілкування і, можливо, його найповнішим і найбільш досконалим виявом, то з творчістю не так ясно. Це ніби дар, який людина отримала від Бога. Бог створив світ, і людина, як його образ і подоба, теж може творити. Тож мистецтво можна мислити як абстрактну особистість (термін умовний і мені він не дуже подобається), з якою художник контактує, і яку він створив (чи створили покоління митців). При цьому це не просто контакт з творами мистецтва, бо вони є лише матеріальними проявами мистецтва. І це існує не лише у мистецтві, а також і в науці.

Коли вчений проводить дослідження, то це обмін інформацію, це нагадує діалог, що веде до відкриття чогось нового. Спочатку він вивчає наукові досягнення інших, отримує інформацію, але потім він приходить до відкриття, яке не є суто математичним результатом отриманої інформації. Його відкриття включається у певне поле науки, з яким вже можуть контактувати інші (або і він сам). Причому це не трансперсональне спілкування, це спілкування з певним світом ідей.

По аналогії і мистецтво може бути таким полем, з яким контактує художник, з якого він щось бере і щось туди віддає. Він промовляє до мистецтва, і воно промовляє до нього. Він вчиться у нього і водночас творить його. Можливо, це є певним відображенням стосунків Бога і людей. У всьому цьому точно є певна паралель із концепцією співтворчості, що розвивали Інклінґи (Овен Барфілд, Джон Толкін), але це ще треба якось окремо дослідити.

Тобто мистецтво як об’єкт спілкування не є просто засобом передачі інформації, воно значно складніше за цю функцію. Воно може бути самодостатнім джерелом особистісного розвитку (як і повноцінне спілкування з людьми, чи з Богом), а не додатком до вищезгаданих двох видів спілкування.

Таке розуміння сутності мистецтва не суперечить моєму первісному розумінню, а радше доповнює його. Можливо це пов’язано з особистостями світогляду художників. Для мене контакт з людиною — це найважливіше, і цьому я підпорядковую все, у тому числі і мистецтво (хоча я припускаю, що об’єктивно це може і не бути його основною функцією). Однак для інших може бути важливий контакт з Богом, чи контакт зі світом ідей, чи мистецтвом як таким, чи пошук істини, чи ще щось, і їхнє розуміння мистецтва може бути дещо іншим. Однак якщо ці погляди призводять до появи творів мистецтва, які зрозумілі, близькі чи приємні мені, то скоріше за все ці погляди лише доповнюють і розширюють мої, а не є якимись радикально іншими.

Безперечно є мистецтво (чи явища, які так називають), яке мені незрозуміле чи неприємне, і от стосунки із ним і розуміння його суті — це штука проблематична. З чого я виходжу, що навряд чи можна створити єдину теорію мистецтва, яка охоплюватиме все, що люди називають цим словом. Просто тут для одних явищ треба своя «традиційна фізика», для інших своя «квантова фізика», і не так то просто їх між собою зв’язати у «теорію всього» (хоча хочеться вірити, що у принципі це можливо). Однак розібратися у тому, що близьке, це завдання не тільки посильне, а й необхідне для художника.

Ендрю Ваєт

Нотатки про мистецтво: Реальність і симуляція

На перший погляд видається, що у сучасному світі існує конфлікт між реальністю та симуляцією. Який продовжує славну традицію історичних (і водночас позаісторичних) конфліктів ідей (матеріалізм та ідеалізм, традиція і новизна, ессенціалізм і номіналізм) й безпосередньо зачіпає культуру та мистецтво. Однак цей конфлікт не зовсім конфлікт, бо обидві сторони існують ніби у паралельних світах і один одного не бачать. Замість діалогу (чи хоч живих суперечок) існує ігнорування, уникання і тотальне заперечення. Для одних реальності не існує, вона давно схована під шаром суцільної симуляції; будь-які спроби зобразити реальність лиш породжуватимуть нові симулякри. Для інших симуляція — це ілюзія і обман, боротьба з якими позбавлена сенсу.

До цієї ситуації призвела доба постмодерну з її суцільним інформаційним хаосом, де вкрай важко як створити повноцінне повідомлення, так і почути його. Занадто багато інформаційного шуму і занадто мало потреби у повноцінному спілкуванні і здатності до нього. Це й призводить до того, що попри нібито загальну відкритість, кожен існує у якомусь власному вимірі, у власному колі, власному «мистецькому полі», які хоч і можуть перетинатися з іншими, але насправді ніяк не поєднані і не контактують.

Чим же є реальність і симуляція у наш час?

Поняття симулякра, яке вперше з’являється ще у Платона, у сучасному сенсі розробили Жан Бодріяр і Жиль Дельоз. Визначається симулякр як знак, який не має референта, тобто не має прямого зв’язку з реальністю. Симуляція — це, відповідно, процес породження таких знаків.

Цікаво простежити різницю між симуляцією та імітацією. Імітація відрізняється від симуляції тим, що вона потребує високої майстерності. У ній може бути навіть певна справжність і певна цінність. Імітувати голос і симулювати хворобу — саме слововживання вже говорить про це. Імітація існує там, де є оригінал. Вона може бути не тільки обманом (містифікацією), а й контактом і діалогом з оригіналом. Деякі види імітації взагалі не містять обману, а є якраз таким способом пізнати оригінал, доторкнутися до чогось цінного, чи розвинути якісь навики. Симулякр же не має зв’язку з оригіналом, він позначає реальність, якої не існує.

Опозицією симуляції виступає не стільки реальність як така (що сама по собі предмет для дискусій), а репрезентація, тобто процес використання знаків для позначення чогось ще. Чогось, що реально існує. Усе мистецтво від античності до кінця 19 століття ґрунтувалося на класичній міметичній репрезентації. Власне, таке мистецтво зазвичай називають репрезентативним мистецтвом, хоча репрезентація може бути присутня і в неміметичних творах, що породжує деяку плутанину. Тож ліпше вживати терміни «класична репрезентація» або «міметичне мистецтво».

То чи дійсно існує конфлікт між реальністю і симуляцією? Між репрезентацією і симуляцією? Навряд чи, бо тотальна симуляція поглинає і засвоює все, навіть те, що намагається з нею боротися. Для пересічної людини саме симуляція (новини, реклама, ТБ, Інтернет, мода) і є реальністю.

З іншого боку є сфери, де симуляція відсутня, де її поява руйнує надзвичайно цінні для людини речі, тому людина, яка бачитиме цей процес, відмовлятиметься від власної симулятивної діяльності й ухилятиметься від симуляцій інших. Відмова і ухиляння це теж не зовсім конфлікт, тому обидві сфери існують радше паралельно, ніж у конфлікті. Цією другою сферою є гуманістична психотерапія, наприклад гештальт з його ключовим поняттям awareness (повного і пильного усвідомлення того, що відбувається насправді) та «тут і тепер» (уваги до власного стану і стану інших у конкретному теперішньому місці і часі). Однак не помітно, щоб у мистецтві ця сфера лишала явні сліди, можливо тому, що навіть такі напрямки як «нова щирість» легко тонуть у тотальній симуляції, яка панує у сучасному мистецькому полі. Де, напевне, можна виділити лиш два головних напрямки – симулякри (які вказують на реальність, якої не існує) та нульові знаки (які нічого не означають і ні на що не вказують, але набувають свого змісту за рахунок середовища і зв’язків).