«Дорога» Фелліні

Фільм дуже глибокий, дуже серйозний і дуже талановито зроблений, тут ніяких питань немає. Однак досі я завжди сприймав Фелліні як життєствердного і оптимістичного режисера, що мені і подобалося. Це яскраво видно в "Амаркорді" чи навіть у "Ночах Кабірії" - попри різні трагічні моменти, життя прекрасне, і є сенс радіти йому. Цей же фільм зовсім інший. Нібито все те саме, але тут переходиться певна межа, за якою ще можна радіти життю. Цей фільм більше про те, що життя жорстоке і трагічне, і будь-які спроби знайти у ньому сенс і пробувати йому радіти приречені. Це не доходить до такого безпросвітного песимізму, як у деяких інших режисерів, але все таки життєствердності вже немає. Або майже немає. Все таки Фелліні лишає промінчики.

Можливо, Фелліні хотів показати, що сенс все таки є, що герой насправді-то любив героїню, але... На фоні всього того, що там показано, та любов така дріб’язкова (якщо її взагалі можна так назвати), що скоріше підкреслює відсутність будь-якого сенсу, абсурдність життя. З іншого боку, може бути, що показано те, як Джельміна змінила Дзампано, тобто хай і дорогою ціною, але сенс у її існуванні був. Однак це теж якось не те...

Як і кожен геніальний фільм, розуміти тут все можна по-різному. Для мене це також фільм про ізольованість людей один від одного і про неможливість взаєморозуміння у світі. Справа ж не в тому, що хтось хороший, а хтось поганий - там все так зроблено, що нікого особливо поганим і не назвеш. Чи янгольськи хорошим. Усі роблять дурниці. Просто у когось вони призводять до більш трагічних результатів. Справа в тому, що вони просто нездатні зрозуміти один одного. Нездатні до якогось діалогу. Кожен щось говорить, намагається щось сказати, але або те, що він говорить, не відповідає тому, що він хоче сказати, або його просто не слухають.

Фільм, власне, є ілюстрацією отого прагнення людини до розуміння (яке, можливо, навіть більш глибоке, ніж прагнення до любові) і того, як це прагнення постійно розбивається. Хоча, можливо, воно все ж приносить якийсь результат. Може в мистецтві.

Мені одразу спало на думку порівняння з "Пейзажем у тумані" Тео Ангелопулоса. Може бути, що Ангелопулос навіть свідомо робив якісь відсилання до Фелліні, надто вже схожі деякі сцени (наприклад, у фургоні). Однак при тому, що фільм Ангелопулоса нібито значно більш трагічний, у ньому відсутній будь-який гумор, однак при цьому він набагато світліший і дійсно якимось дивним чином життєствердний. Можливо, тут різниця у світогляді режисерів, які чимось схожі ситуації неминучості страждань і ізольованості людської душі, показують в різному світлі. Ангелопулос, як віруючий, через призму дуже оптимістичну, з прикінцевим віднайденням "батька", тобто віднайденням розуміння. У Фелліні ж, як атеїста, все виглядає значно більш песимістично, хоч він, напевне, і пробував показати хоч якийсь позитив.