Кризу навчального процесу в НАОМА відчувають, здається, практично всі. Різні люди бачать різні сторони цієї кризи – когось турбує формальна відсутність тут актуального мистецтва, когось навпаки непокоїть занепад і виродження класичних художніх технік, хтось бідкається від жалюгідної оплати праці викладачів і натурників, а когось вганяють у депресію обшарпані та обписані графіті стіни. Список можна продовжити.
Те, що люди бачать проблеми, це добре. Адже для того, щоб знайти вирішення, треба спершу усвідомити і сформулювати проблему. Не абстрактну «все погано», а щось конкретне і не відірване від об’єктивних реалій сучасного світу і сучасної України.
Неможливо повернутися у совєтські моделі освіти, у дореволюційну російську систему, у привабливу особисто для мене цехову і університетську пізньосередньовічну модель, так само неможливо перенестися у систему художньої освіти США, Франції чи Німеччини, які формувалися власними шляхами багато століть. Все це потрібно розуміти, тоді не буде зайвих розчарувань чи зневіри.
Українці самі формували та розвивали систему художньої освіти протягом усієї історії. Місцями більш вдало, місцями менш, адже доводилося рахуватися з вимогами часу, політичною, економічною, ідеологічною і культурною ситуацією. Тому, я вважаю, нічого різко змінювати не потрібно, потрібно скористатися цією кризою для розвитку далі. І нинішнє переважання демократичної ідеології, західних цінностей, наявність певного громадянського суспільства дають насправді унікальну можливість робити ці зміни еволюційно, без болісного і витратного ламання, з урахуванням інтересів усіх сторін.
Діалог, якщо сторони до нього готові, завжди приносить чудовий результат. Не втомлюся повторювати, що саме завдяки філософії діалогізму та подібним рухам, Європа після Другої світової змогла перетворити взаємну національну ненависть і заздрість у єдиний дім, де нехай і з певними проблемами, але всі пристойно уживаються. Тільки варвари зі Сходу, у яких зі здатністю до діалогу проблеми, час від часу непокоять цю цивілізацію. Неможливо зараз уявити війну між Великобританією і Німеччиною, чи між Францією і Іспанією, хоча історичних підстав для ворожнечі, здавалося б, більше, ніж достатньо. Це і є справжня культура, і ми маємо шанс спробувати втілити її у себе.
Поки що я не буду детально торкатися того, як конкретно можна будувати діалог у НАОМА чи вирішити наявні проблеми. Про це може якось подумаю і напишу пізніше, а поки гляну на більш першочергову задачу – окреслення цих самих проблем.
На поверхні ми бачимо багато негативу, який проявляється у наріканнях студентів і викладачів. Цікаво, що більшість цих фраз є стереотипами, які легко аргументовано заперечити чи деконструювати. Але якщо їх зібрати і погрупувати, то можна виявити тенденції, які і скажуть про справжні проблеми.
1) Занепад майстерності: «академія вироджується», «малюють все гірше і гірше», «студенти ліниві/бездарні», «викладачі ліниві/бездарні», «ніхто не хоче серйозно працювати, коли можна халтурити в актуальному мистецтві», «зараз вже ніхто не намалює так, як могли колись», «у всьому винен ПінчукАртЦентр» і т.п.
2) Закостенілість: «вчать технікам, які вже нікому не потрібні», «не представлене актуальне мистецтво», «система не відповідає вимогам часу», «у всьому винне чіпляння за реалізм», «старі викладачі просто не розуміють студентів і тому не можуть їх нічому навчити», «академіє не випускає фахівців з актуальних професій (концепт-художник, 3D-художник)» і т.п.
3) Економічні проблеми: «нічим платити за натуру», «малі зарплати у викладачів», «дорого коштує навчання», «в академії шалені борги», «електрика витрачається неефективно», «опалення працює неефективно», «грошей на ремонт чи оптимізацію немає», «ми живемо тільки за гроші китайських студентів» і т.п.
4) Відсутність науки: «не можна звільнити старих викладачів, бо у молодих немає необхідних для акредитації вузу наукових ступенів», «міністерство не дає грошей, бо гроші виділяються на науку і освіту, але не на культуру», «у нас своя специфіка, ми не науковий навчальний заклад, цього не розуміють, і тому не дають грошей», «для держави ми на рівні якогось ПТУ, але з різницею, що ПТУ готує значно потрібніші державі спеціальності», «болонська система нам тільки шкодить», «жодного підручника українською з історії світового мистецтва за роки незалежності – чим займаються на мистецтвознавчому факультеті?», «у КНУ навіть маленька кафедра кожного семестру видає кілька монографій і наукових збірників, а раз на пару років серйозний підручник, і організовує хоч раз на рік наукову конференцію, а у нас?», «викладання більшості теоретичних предметів на рівні середньої школи, ще й поганої», «художнику взагалі непотрібні теоретичні предмети» і т.п.
5) Конфлікт з державною системою освіти: «навіщо нам обов’язково вчити екологію/економіку/конституційне право/історію України?» і под. Це слід розрізняти із попереднім пунктом, тут причина дещо інша і вона глобальна для більшості українських вузів.
Фрази, які випливають із ліні і небажання вчитися (чи небажання вчити), я не враховував. Хоч за ними теж, за бажання, можна відкопати більш глибокі справжні проблеми. Однак найчастіше вони пов’язані з тим, що людина тут просто не на своєму місці.
Безперечно, цей список ще можна продовжити.
Усі ці проблеми тісно взаємопов’язані і живлять одна одну. Спробую прослідкувати зв’язки і намітити шляхи розв’язання цих проблем. Над більш детальними і конкретними кроками треба думати окремо, можливо займуся цим разом з іншими на студентському «комітеті з навчального процесу», який нещодавно створили при нашій студраді.
* * *
Занепад техніки спричиняє закостенілість, оскільки люди відчувають, що щось втрачається, і намагаються це формально втримати. Насправді для того, щоб занепад припинився, потрібно змінити саму систему так, щоб ця техніка могла розвиватися і поглиблюватися. Якщо створити належні умови, то ми ще зможемо технічно переплюнути кращі здобутки західноєвропейського чи російського академічного рисунку і живопису. І при цьому нашим єдиними конкурентами будуть китайці. Намагання сприяти розвитку академізму і реалізму через обмеження експериментів та актуального мистецтва приречене. Все одно це актуальне мистецтво буде проникати і впливати на академізм, прискорюючи його кінець. Потрібно просто розвести ці два напрямки, аби кожен із них розвивався у свій бік, розвінчати стереотипи і шаблони, налагодити інтелектуальний діалог між ними, і в результаті ми матимемо дві художні системи – одну умовно фігуративну, з акцентом на технічній майстерності і розвитку традиції, іншу переважно нефігуративну, з акцентом на експерименті і пошукові чогось нового. Й обидві ці системи будуть цілком актуальні, як були колись одночасно актуальними (якщо підходити об’єктивно) і бароко, і класицизм. Із закостенілістю все ще більш очевидно. Шлях її подолання у нас перед очима – громадянське суспільство, сприяння особистісним ініціативам, зміна ієрархічної системи на гнучку горизонтальну систему, діалог і пошук консенсусу.
 |
| Марина Абрамович. У присутності художника |
З наукою ситуація цікава. З одного боку, дійсно, навчання на художника і наукова діяльність – це трохи різні речі. Однак слід розуміти, що академія – це не середньовічний художній цех, аналогом якого може бути лише художнє училище, а то і просто курси. Це вищий навчальний заклад і в системі сучасної української освіти він зможе вижити лише у максимально тісному союзі з наукою. У європейській системі відмінності несуттєві і лежать радше у способах залучення коштів (більше з фондів і оплати навчання, менше від держави), аніж у суті. В ідеалі, рівень всіх художніх училищ в Україні має бути таким, як в академії, а академія має бути загальною науково-освітньою надбудовою над цими училищами, яка не стільки вчить краще малювати (хоча очевидно, що тут все ж рівень має бути найкращим), як вчить студентів осмислювати свою і чужу творчість, і спонукає до наукових пошуків – від вивчення історії мистецтва, естетики, до більш практичних досліджень, типу пошуку кращих способів вчити художній техніці чи виховувати естетичний смак. У мистецтві безліч речей, які цілком можуть бути предметом наукового дослідження і дати практичний результат. Я ще не зовсім розумію, чи є у нас аналог доктора мистецтв (бо ж доктор мистецтвознавства – це трохи інше), але у будь-якому разі кандидати і доктори можуть формуватися навіть на існуючих трьох китах – доктор філософських наук, доктор педагогічних наук і доктор мистецтвознавства. В архітекторів проблем немає, бо є доктор архітектури. Плюс є ще доктор культурології. При цьому студенти повинні розуміти куди вони йдуть, і якщо вони хочуть тільки малювати і ні над чим не замислюватися, то хай краще обирають художнє училище.
 |
| Бібліотека у Кембриджському університеті. Нічого недосяжного |
Проблема курсів, які нав’язує міністерство освіти, це проблема всієї системи освіти в Україні. Такі речі як історія України, екологія, економіка, правознавство, ОБЖД і т.п. повинні на базовому рівні викладатися у школі, найбільш важливі повинні здаватися в обов’язковому порядку на ЗНО, але у вузах їм не місце у якості обов’язкових предметів (якщо тільки спеціальність безпосередньо цього не стосується). Їх треба або прибрати, або зробити факультативними, або змінити на «спеціалізовані» варіанти. Наприклад, у нашому випадку на «авторське право», «ринок творів мистецтва», «ОБЖД під час творчої роботи» і т.д.
Загалом же можна підсумувати, що криза дійсно є, але це добре. Це відкриває можливості, які були б недоступні, якби її не було.
